Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

задля навчання — сунути мережею, униз від Гарца, вгору ярами, спати в сухих засклених просторах покинутих курортів (офіційний біль, офіційна смерть цілу ніч дивиться порцеляновими очима статуй), на ніч обкопувати периметр, вдихати запах хвої, розчавленої чобітьми і порубаної саперними лопатами… Зберігати віру в те, що цього разу — не переселення, не боротьба, але направду Доля, 00001 ковзає змащеним затвором у приймач залізничної системи, наготованої для цього ще з весни, колія лиш на вигляд розбита, вона ретельно прокладена Війною, особливою технікою бомбардування, щоб прийняти найпрямодушнішу машину, Ракету — Ракету, найжахливіше з можливих знарядь бомбардування…

00001 переміщують у розібраному вигляді, відсіками — боєголовка, система наведення, баки з пальним та окислювачем, хвостовий відсік… Якщо всі вони дістануться пускового майданчика, складати доведеться вже на місці.

— Покажи мені суспільство, яке ніколи не каже: «Мене створили люди, — Крістіан крокує з Енціаном у полі над стоянкою, — щоб захистити кожного з вас від насильства і лихої години дати дах над головою» — але, Енціане, який захист? що захистить нас від того? — вказує рукою на жовто-сіру камуфляжну сітку у видолинку, яку обоє, наділені на одну мандрівку рентгенівськими очима, пронизують поглядом…

Енціан і молодик якось звикли до цих довгих прогулянок. Просто так, без жодної мети. Невже так і відбувається правонаступництво? У кожного свої підозри, але незручних пауз більше не виникає. Суперництва нема.

— Вона приходить як Одкровення. Показує, що жодне суспільство не вміє захищати і ніколи не вміло… все то дурниці, паперові щити… — Він має розповісти Крістіану про все, що знає, підозрює або що привиділося. Нічого не оголошуючи істиною, але нічого й не тримаючи в собі. Він не має нічого свого, щоб приховувати. — Нам брехали. Вони неспроможні вберегти нас від вмирання, тому про смерть брешуть. Об’єднана структура брехні. Чим Вони віддячили нам за довіру, за любов? — Вони так і кажуть — «любов», яку ми їм начебто заборгували. Бодай від застуди вони здатні нас уберегти? від вошей, від самотності? та бодай від чогось? До Ракети ми продовжували вірити, бо хотіли вірити, але Ракета з неба спроможна проникнути будь-куди. Ніде від неї не сховаєшся. Їм більше не можна вірити, якщо ми досі при здоровому глузді й любимо правду.

— Ми при здоровому глузді, — киває Крістіан. — І любимо правду. — Не шукає поглядом підтвердження в Енціана.

— Так.

— Тоді… через брак віри…

Якось дощової ночі їхній laager[655] ночує на спорожнілій науковій станції, де німці вже під кінець Війни розробляли звукове дзеркало смерті. На рівнині розташувалися уступами високі бетонні параболоїди, білі й монолітні. Задум полягав у тому, щоб здійснити перед параболоїдом вибух, точно у фокусі. Бетонне дзеркало відкидає ідеальну ударну хвилю, і вона геть усе змітає на своєму шляху. Тисячі морських свинок, собак і корів розірвало на шмаття — графік рівня смертності зростав, але все зійшло на пси — діяло тільки на короткій відстані, дуже швидко згасало, а вибухівки було треба стільки, що виявилося вигідніше підірвати її в інший спосіб. Туман, вітер, ледь видимі нерівності або перепони на місцевості, та будь-які неідеальні умови руйнували смертоносну форму ударної хвилі. Проте Енціан цілком припускає війну із застосуванням такого дзеркала:

— …пустеля. Заманити ворога в пустелю. У Калагарі. Зачекати, поки стихне вітер.

— Та хто битиметься за пустелі? — цікавиться Катьє. Вона вдягнена у зелений дощовик з каптуром, завеликий, мабуть, навіть для Енціна.

— У, — Крістіан сидить навпочіпки, дивиться знизу вгору на білизнý кривої відбивача, до якого вони підійшли, ховаючись від дощу, по черзі курячи цигарку, на хвилю відокремившись від інших, — не «за» пустелі. Він каже «у».

Менше клопоту, якщо виправляти Тексти одразу по тому, як їх вимовлено.

— Спасибі, — дякує оберст Енціан.

За сто метрів, скулившись в іншому білому параболоїді, за ними спостерігає товстий хлопчак у сірому кітелі танкіста. З кишені кітеля визирає двійко маленьких блискучих оченят. Це Людвіг і його загублена полярна миша Урсула — всупереч усьому, він її таки знайшов. Упродовж тижня вони дрейфували поруч із переселенцями, на межі видимості, день у день крокували за африканцями… поміж дерев на вершинах ескарпів, уночі на краю світла багать — Людвіг, він спостерігає.. збирає дані або умови рівняння… хлопчик і його лемінг дивляться на Зону. Здебільшого він бачить жувальні ґумки і чужоземні прутні. А як інакше вижити у Зоні самостійному хлопчаку? Урсулу врятовано. Життя Людвігу судилося гірше за смерть, але він вважає, що жити можна. Виходить, не всі лемінги стрибають з круч, не всі діти захищені від проростання гріха наживи. Очікувати від Зони чогось більшого чи меншого — це суперечити умовам Творення.

Коли Енціан їде попереду каравану, має звичку поринати у забуття, хай собі водій теревенить, а чи мовчить. Вночі з погашеними фарами, туман досить густий, щоб упасти або час від часу мазнути вогким шовковим шарфом по обличчю, зовні і всередині температура однакова, тож у такій рівновазі Енціан дрейфує на межі пробудження, ноги та руки задер догори, наче який жук, впирається в пружне скло плівки між сном і явою, застрягає між ними, приголублені снами долоні та стопи стають надчутливими, така солодка домашня негоризонтальна дрімота. Капот краденої вантажівки прикритий старими матрацами, щоб приглушити двигун. Генрік Заєць, що веде авто, скоса поглядає на термометр. Генріка прозивають «Зайцем», бо він постійно переінакшує послання, як у старій бувальщині гереро. Ось так помирає святобливість.

На дорогу висковзує постать, повільно кружляє світло ліхтаря. Енціан відщіпує слюдяне віконце, нахиляється у густий туман і гукає:

— Швидше за швидкість світла. — Постать помахом руки дозволяє їхати далі, але насамкінець, озирнувшись, Енціан помічає: у світлі ліхтарика дощ прилипає до чорного обличчя великими масними краплями, прилипає, ніби вода до чорного гриму, а не до шкіри гереро… — Тут можна розвернутися? — Узбіччя зрадливі, і вони про це знають. Позаду, де табір, нерівна лінія низин береться абрикосовою загравою.

— Курва, — Заєць вмикає задню передачу, чекає наказів від Енціана, повільно задкує. Може, той з ліхтариком лише самотній чатовий, і ворога нема на багато миль довкола. Але…

— Поглянь. — Біля дороги розпростерте тіло. Мечислав Омузіре, важке поранення в голову. — Тягни його сюди. — Вантажівка на холостому ходу, Омузіре затягують у кузов і вкривають наметом. Часу з’ясовувати, наскільки рана небезпечна, нема. Чорноликий вартовий уже десь пощез. З того боку, куди вони задкують, лунає джеркотіння пострілів.

— Ми туди задки поїдемо?

— А ти міномети чув?

— Після того? Ні.

— Видно, Андреас його зрізав.

— Йой, та вони вже якось відіб’ються, Нґарореру. Я за нас переживаю.

Орутьєне загинув. Окандіо, Екорі, Омузіре