Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— У мене відчуття, що ти зачитуєш підручник з історії.

— Саме так, але це відбувається в сусідньому районі, в залі з величезною дірою у стелі,— посміхнувся Данило.— Сьогодні просто прорив, досі вони тиждень сичали одне на одного.

Джекі обхопила себе руками.

— Вранці я бачила короля Болеслава. Він був не в захваті. Що з Лівобережжям?

— О, Україну тепер усі хочуть у союзники! Болеслав милостиво погодився зупинитися на відвойованих кордонах, а Пруссія, Британія і Франція згодні поважати територію Українського Королівства за Палермською угодою,— промовив Данило.— Зважаючи на те, що «щезальні машини» Ярошенка — один великий пшик, то це чудові умови.

— Ох, що буде, коли всі дізнаються...

— Гадаю, ніхто не наважиться випробувати на собі,— засміявся Данило.— А гетьман вигадає новий фортель і переконає всіх у тому, що установки — справжні. Він у нас великий фокусник, навіть кращий за мого дядька.

— А Росія?

— В Росії своя «весна народів»... На Північному Кавказі утворився халіфат. Тувинці й татари підняли повстання. На Далекому Сході поки що лишається Японія. Вони не просуватимуться далі, але не збираються віддавати те, що вже окупували.

— Ну, їх можна зрозуміти,— кивнула дівчина.— Досі незрозуміло, хто зараз керує Росією — суцільна анархія. Царя Бориса стратили...

— А його спадкоємець загинув по дорозі,— додав Данило.— Тому британські та французькі війська вчора висадилися у Фінській затоці. Вони хочуть узяти Петербург під контроль і повернути в місто Тимчасовий уряд.

— Ух,— гмикнула дівчина.— Мені здається, це мало кому сподобається.

Данило важко зітхнув і присів на стілець.

— Я не знаю, що буде, Джекі. Але сьогодні з’явилося бодай щось, на що можна опертися.

Вона сіла поруч. На кухні було тихо і темно, за вікном знову падав сніг. Світ досі висів на волосині. А зовсім скоро Новий рік.

— Даню, я знаю, як ти любиш цей світ. Але, може, він не готовий мінятися. Може, вони неспроможні поважати одне одного, об’єднатися заради розвитку чи створити аналог ООН, як ти того хочеш. Твої прагнення утопічні.

— Але ж ми можемо спробувати. Ще кілька тижнів тому ніхто не вірив, що до Леобурга приїде британський прем’єр. Ніхто навіть не вірив, що ми встоїмо під натиском двох імперій. Навіть ти не вірила, пам’ятаєш?

Джекі подивилася на нього з усмішкою. Данило скуйовдив неслухняний чубчик, його обличчя було втомлене, але спокійне, він уперше після виходу з коми здавався їй живим — не тоді, коли бадьоро переконував усіх, що почувається пречудово, а по-справжньому, без облуди. Він насправді переймався долею цього міста і цього світу так, ніби вони були частиною його життя, ніби він прагнув бодай десь створити для себе та своєї країни кращу, справедливішу реальність, ніж та, до якої йому треба було повертатися. Данило робив неможливе, хоч і знав, що, мабуть, більше ніколи сюди не повернеться.

Світ змінюють небайдужі.

«Імператор Японії оглядає лави переможного війська».

Данило схилився над зображенням у газеті й відчув, як по його шкірі сипнуло морозцем.

— Ти готовий?

Хлопець обернувся. До столу під’їхав Давид. Площа Чорного, ледь розчищена від завалів, була забита вщерть, під вікнами Ратуші майоріли прапори, лунали гасла. Леобуржці зібралися на Народні збори.

— Є лінза?

Давид витягнув з торби, що висіла на візку, тетранокль. Данило клацнув лінзою і ще раз глянув на нечітку ілюстрацію.

Елвір Дем’янич.

І «покійний» Альберт Яблонський.

Поруч з імператором Японії.

— Хай йому чорт! — вигукнув Данило.— Цього не може бути!

— Що трапилося? — здивувався вигнанець.

— Сам поглянь.

Давид нахилився над лінзою і за секунду вражено звівся.

— Неможливо! Це... це Альберт? Але ж Лейла його вбила!

— Гадала, що вбила, але, як бачиш, ні. Цей вилупок живіший за всіх живих! — Данило закотив очі.— Я б ще міг припустити, що це його двійник, але ж його двійник загинув у нашому світі.

— От дідько...

— Спокійно спати нікому не вдасться,— похмуро мовив Данило.— Мій любий дядечко про це подбає. Ось чому Японія відкидає будь-які перемовини щодо Далекого Сходу. Вони отримали двох надзвичайних консультантів.

Данило кинув газету на стіл. Помічник допоміг Давидові спуститися на перший поверх. Високі двері відчинилися, і вони опинилися просто посеред бурхливої площі.

Ті, що не втекли. Ті, що вистояли. Ті, що були готові відновлювати місто цеглина по цеглині.

Німці, українці, поляки, євреї, білоруси, росіяни, турки, араби. Леобуржці.

Джекі стояла на краю сцени. Вона більше не вдягала перуку, і сніжинки спадали на її справжнє волосся — чорне, коротке і розпатлане. Дівчина обернулася до них з Давидом. Народ на площі вибухнув вигуками й оплесками.

— Вітаю громадян вільного міста Леобурга! Вітаю тих, хто вистояв! — вигукнув Давид у гучномовець, і в повітря полетіли кашкети, капелюхи, хутряні шапки, над натовпом здійнялися прапори Леобурга, кулаки, парасольки.— Ви знаєте, що на п’ятнадцяте січня призначено перші в історії нашого міста вибори до рад районів! Ви самі оберете тих, хто керуватиме районом, де ви мешкаєте! Голосуватимуть усі, і вигнанці не виняток! Більше жодних утисків прав громадян!

Леобуржці тріюмфували. Данило подумав, що тут, посеред цього різношерстого натовпу, він почувався по-справжньому щасливим. А якою щасливою була б Агнеса! Він поглянув на Джекі. В її очах сяяли сльози. Вона відчувала те саме.

Але їм доведеться піти.

— Разом з виборами до районних рад ми проведемо перші вибори до нової Верховної Ради! Спадкове право на владу скасоване! — вигукнув Давид.— Але, друзі, не секрет, що в нашому місті є одна родина, якій ми багато чим завдячуємо. Тому я пропоную створити почесне місце для представника родини Яблонських при Верховній Раді Леобурга!

Вигнанець обернувся до Данила. Хлопець завмер. Про це йому ніхто не казав. Судячи з галасу, що знову здійнявся над площею, народ гаряче підтримував цю пропозицію. Данило мигцем зауважив, як витягнулося обличчя Тео. Він також не очікував. Але ж він збирався покинути Леобург назавжди! Вигнанець простягнув Данилові гучномовець. Хлопцеві перехопило горло. На нього дивилася вся площа, Тео, Джекі, Давид, його друзі... й він мусив сказати їм правду.

— Це дуже почесно, Давиде,— промовив він.— Але... пам’ятаєте, як Оздемір прибрав до рук усю владу в місті? Йому вдалося це лише тоді, коли Август Яблонський, справжній батько міста, закинув політику і повернувся до науки. Не