Читати книгу - "Американська трагедія"

Та це було ще не все. Він побачив, як у камері напроти худий, заморений, страшний китаєць, у такому ж смугастому одязі, впритул підійшов до грат, втупив у нього загадковий погляд своїх розкосих очей, але тут же відвернувся і почав енергійно чухатися. «Може, воші?» з жахом подумав Клайд. Адже в Бріджбурзі були блощиці.

Китаєць — убивця. Та це ж Оселя смерті. І тут між ними немає ніякої різниці. Навіть одягнені однаково. Хвала богові, відвідувачі, видно, бувають рідко. Мати казала йому, що до ув’язнених майже нікого не допускають, тільки раз на тиждень зможуть приходити вона, Белнеп і Джефсон, та ще священик, якого він сам укаже. А ці невблаганні, пофарбовані білою фарбою стіни, — вдень їх, певно, яскраво освітлює сонце через скляний дах споруди, а вночі, ось як зараз, електричні лампи з коридора — все зовсім не так, як у Бріджбурзі: набагато більше світла, яскравого і нещадного. Там тюрма була стара, сіробурі стіни не відзначалися чистотою, камери були просторі, більш щедро обладнані, на столі часом з’являлася скатерка, були книги, папір, шашки і шахи, тоді як тут… тут нічого не було: тільки тісні, суворі стіни, залізні прути грат, що доходять до масивної міцної стелі, і ці важкі-важкі залізні двері з таким самим, як у Бріджбурзі, малюсіньким віконцем для передачі їжі.

Та ось звідкілясь лунає голос:

— Гей, хлопці, у нас новенький! Нижній ярус, друга камера по східному ряду:

Йому відгукнувся другий:

— Їй-богу? А на що він схожий?

І одразу ж третій:

— Гей, новачок, як тебе звати? Не бійся, ми тут усі одного поля ягоди.

І знову перший, у відповідь другому:

— Та так, довгий, худенький. З усього видно, матусин синок, та загалом нічого. Гей, ти там! Як тебе звати?

Клайд спершу мовчить — у роздумі, не розуміючи, як йому бути. Як поставитися до такої зустрічі? Що казати, що робити? Чи варто поводитися з ними по-дружньому? Але інстинктивний такт не покидає його навіть тут, і він спішить ввічливо відповісти:

— Клайд Гріфітс.

І один з тих, що запитували, одразу підхоплює:

— А, Гріфітс! Чули, чули. Добро пожалувати, Гріфітс! Ми не такі вже страшні, як здається. Ми читали про твої бріджбурзькі справи. Так і думали, що скоро з тобою побачимось.

І ще новий голос:

— Не вішай носа, друже! Не так уже тут погано. Як кажуть: тепло і не дме.

І звідкись чутно сміх.

Та Клайдові було не до розмов; з тугою і страхом він оглядав стіни, двері, потім перевів очі на китайця, який, мовчки припавши до своїх дверей, знову дивився на нього. Жах! Жах! І ось отак вони переговорюються між собою, так фамільярно зустрічають кожного новака. Ніякої уваги до його нещастя, до його розгубленості перед новим, незвичним становищем, до його тяжких переживань. А проте, кому спаде на думку вважати убивцю нещасним і розгубленим? Найстрашніше від усього, що вони тут заздалегідь прикидали, коли він потрапить у їхнє товариство, а це означає, що всі обставини його справи тут відомі. Можливо, його дражнитимуть, дратуватимуть, мучитимуть, поки не примусять поводитись так, як їм подобається. Коли б Сондра чи хто-небудь з колишніх його знайомих міг бачити його тут, міг хоч уявити собі все це… Господи! А завтра його рідна мати прийде сюди!

Через годику, коли вже зовсім смеркло, високий, мертвенно-блідий тюремник у форменому одязі, менш образливому для очей, ніж одяг ув’язнених, просунув у дверне віконце залізний піднос з їжею. Вечеря! Це йому. А той худий жовтий китаєць напроти вже одержав і їсть. Кого він убив? Як? І от уже з усіх кінців чути, як шкребуть по залізних підносах! Звуки, що скоріше нагадують годівлю звірів, ніж людську трапезу. А звідкись навіть долітають розмови впереміжку з плямканням і брязкотом заліза. Клайда почало нудити.

— А, диявол! І чого вони там, на кухні, ні чорта не можуть вигадати, крім холодних бобів, смаженої картоплі і кофе?

— Ну, вже й кофе сьогодні! От коли я сидів у тюрмі у Буффало…

— Гаразд, гаразд, заткни пельку! — гукнули з другого кутка. — Наслухалися вже про тюрму в Буффало і про тамтешню шикарну жратву. Щось не видно, щоб ти тут хворів на втрату апетиту.

— Ні, справді,— продовжував перший голос, — навіть згадати та й то приємно. Принаймні тепер так здається.

— Ох, Раферті, годі тобі,— протягнув хтось.

А Раферті все ще не вгамовувався:

— Ось тепер трошки відпочину після вечері, а потім скажу шоферові, щоб подавав машину, — поїду прокататися. Приємний вечір сьогодні^

Почувся новий хрипкий голос:

— А, пішов би ти з своєю маячнею! От я б життя віддав, тільки б курнути. А потім перекинутися в карти.

«Невже вони тут у карти грають?» подумав Клайд.

— Мабуть, Розенштейн тепер не гратиме, після того як продувся.

— Ти впевнений? — Це, очевидно, відповідав Розенштейн.

З камери ліворуч від Клайда ледве чутно, але виразно гукнули тюремника, що проходив:

— Гей! З Олбені все ще ні слова?

— Ні слова, Герман.

— І листів теж немає?

— І листів немає.

У запитаннях лунаіли тривога, напруження, туга. Потім усе затихло.

За хвилину долинув голос з найдальшого кутка’, сповнений невимовного, остаточного відчаю, немовби голос з останнього кола пекла:

— Боже мій! Боже мій!

Інший відгукнувся з верхнього ярусу:

— Ах ти, чорт! Знову цей фермер починає! Я не витримаю. Наглядач! Д, айте ви йому там чого-небудь прийняти, ради бога.

І знову голос з останнього кола:

— Боже мій! Боже мій!

Клайд скочив, судорожно зціпивши руки. Нерви його були натягнуті, мов струна, готова лопнути. Убивця! А тепер сам, певно, чекає смерті. І обплакує свою скорботну долю, таку ж, як і в нього, Клайда. Стогне — як часто і він у Бріджбурзі стогнав, тільки про себе, не вголос. Плаче! Господи! І адже він не один тут такий, напевно.

І ось це буде день у день, ніч у ніч, поки, може… хто знає… якщо тільки не…

О, ні, ні! Ні! З ним цього не буде… ні, його день не настане. Ні, ні! Раніш як через рік це взагалі не може статися, так сказав Джеф-сон. Може, навіть через два роки. Але ж усе-таки!., через два роки!!! Дрож пройняв його при думці про те, що так скоро, всього тільки через два роки…

Та кімната! Вона теж