Читати книгу - "Полум'я і крига , Аліна Скінтей"

— Ні, Ардрене, не чіпай меча! — вигукнула Івена, помітивши, як маленькі пальчики її сина тягнуться до декоративного клинка, що висів на стіні.

П'ятирічний хлопчик, з копицею темно волосся та білим пасмом на чубчику такого ж, як у батька, вже стояв на стільці, дотягуючись до забороненого предмета. Його карамельного кольору очі, буквально на очах світлішали, коли він задумував щось особливо шкідливе,

— Але це татків! — обурено відповів Ардрен, з невинним виглядом обертаючись до матері.

Рован, що саме зайшов до кімнати, зупинився, насолоджуючись сценою. Він схилив голову і, схрестивши руки на грудях, хитро усміхнувся.

— Івено, мені здається, що цей хлопець має майбутнє. Поглянь, як спритно він обходить твої правила, — жартома мовив він.

— Роване, не заохочуй його! — суворо поглянула на чоловіка Івена, але в її голосі вже чулася усмішка.

Ардрен побачив батька і, забувши про клинок, зі швидкістю блискавки зістрибнув зі стільця, мчачи до нього.

— Тато! Тато! Я виросту і буду як ти! З мечем і вогнем! — викрикнув малий, обіймаючи Рована за ногу.

Рован підхопив його на руки, підкидаючи вгору.

— О, як я бачу, ти вже готовий! Але спочатку треба навчитися хоча б не розливати суп на свій одяг. Твоє тренування почнеться зі столового етикету.

— А можна без супу? — швидко запитав Ардрен, склавши руки у мольбі.

Івена лише розсміялася, хитаючи головою.

— Боюся, ти зіпсуєш його більше, ніж зможеш навчити, Роване. І якщо він почне кидатися вогняними стрілами, я точно знаю, хто буде винний.

— Гаразд, гаразд, — сказав Рован, ставлячи Ардрена на підлогу. — Ми з тобою домовимося: ти перестанеш лазити по стінах, а я розкажу, як твоя мама одного разу перемогли цілу армію істот та злого чаклуна.

— То були големи, — виправила його Івена, піднімаючи розкидані по підлозі іграшки. — Цілу армію големів.

Ардрен, широко відкривши очі, побіг до своєї кімнати, щоб принести дерев’яний меч.

— О, він твоя копія, — зітхнула Івена, підходячи до Рована й торкаючись його плеча.

— Як і очі твої, — з усмішкою відповів Рован, обіймаючи її за талію. — Ну що, готова до того, що нас чекає ще кілька таких років?

— Якщо ти поруч, завжди, — м’яко відповіла вона.

І вони обоє засміялися, чуючи, як у кімнаті Ардрен почав "воювати" з уявними ворогами, кричачи:

— Меч! Вогонь! Бар’єр! Я переможу!

Вечір біля каміна

Коли Ардрен нарешті заснув, залишивши після себе безлад і кілька розкиданих іграшкових мечів, Рован і Івена сиділи біля каміна. Його тепле світло грало на стінах, і кімната здавалась затишною, попри втому, яка накопичилась за день.

— Він сьогодні знову хотів дістати твій справжній меч, — сказала Івена, обернувшись до Рована з легкою посмішкою.

— Мені здається, він навіть хитріший за мене у його віці, — усміхнувся Рован, схилившись до неї ближче.

Івена лише зітхнула, підперши голову рукою. Її обличчя освітлював м'який золотий блиск вогню.

— Ти надто поблажливий до нього, — додала вона, але її тон був більше ніжний, ніж докірливий.

— А ти надто сувора, — відповів Рован, його усмішка ставала ширшою, коли він спостерігав за нею. — До речі, ти прекрасно виглядаєш.

Івена пирхнула, але легкий рум'янець все одно торкнувся її щік.

— Ти ж знаєш, що я втомилася, Роване. Не треба лестити.

— Це не лестощі, Іві. Просто факт.

Він простягнув руку, взяв її долоню у свою і ніжно поцілував. Івена відчула, як її серце на мить стислося, ніби повертаючись у ті часи, коли кожен його жест здавався магією.

— Я думала, ми домовилися: ніякої магії в домі, — тихо пожартувала вона, але її голос злегка тремтів.

— Магія? — перепитав Рован, дивлячись на неї так, ніби весь світ зараз обертався лише навколо неї. — Якщо я й володію якоюсь магією, то тільки тому, що ти була моїм учителем.

Він нахилився ближче, і їхні лоби торкнулися. Івена вдихнула глибше, почуваючись дивовижно спокійно поруч із ним.

— Рові, — прошепотіла вона.

— Так?

— Обіцяй, що завжди будеш поруч.

— Це не обіцянка. Це клятва, — відповів він, і, перш ніж вона встигла ще щось сказати, його губи торкнулися її.

Цей поцілунок був ніжним і водночас наповненим усією глибиною почуттів, які вони пережили разом. Івена втратила відчуття часу, поки його руки обіймали її, ніби тримали найдорожче у світі.

— Ти завжди вмієш повернути мене до життя, — тихо сказала вона, коли їхні губи розімкнулися.

— І це взаємно, моя вогняна королево, — прошепотів він, а потім підняв її на руки, змушуючи її сміятися.

— Роване! Не забувай, що я все ще злюся за меч!