Читати книгу - "Обитель героїв"

— Атож!

— У яких апартаментах?

— У цих!

За правилами гри, той, хто відповів замість запитання твердженням, — програвав. Але рудий не вважав, що він програв.

— Цифра на дверях ваших апартаментів яка?

— Цифра? Н-не знаю… — здоровань миттєво втратив недавню впевненість. — A-а, цифра!

Він просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобі. Наче комара прибив.

— Хазяїн сказав: номер одинадцятий на Чорній стороні. Це Чорна сторона?

— Чорна. Тільки номер не одинадцятий, а восьмий.

— Ох, блін катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?

— Напевне, йти шукати свій номер, — знизав плечима барон.

— Справді! А собака?!

— Ви впевнені, що він на вас чекає? Гаразд, я піду першим. Відсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранкової Зорі визволяє жертву з лабетів Чорного Аспіда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втілений Аспід справді чекав у коридорі!

Біля стіни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.

Із усіх можливих свідків негласного обшуку — найнебажаніший.

— Що тут відбувається? — риторично поспитався Терц.

— Це я у всьому винен! — радісно зарепетував рудий, випадаючи у коридор. Торбу здоровань встиг знову закинути на могутнє плече. — Собака! Тут був злий собака! А я вломився в чужий номер! А цей благодійник мене врятував! А собака втік…

Стряпчий ступив уперед, налаштовуючись на тривале спілкування, але зі сходів почулося:

— Негайно! Де тут барон фон Шмуц?! Я хочу бачити цю людину! Якби Конрадові хто-небудь сказав ще вчора, що він зрадіє появі буйного корнета Лефевра — нізащо б не повірив!

* * *

— Я вимагаю пояснень, добродію!

Сьогодні корнет був сам на себе не схожий. Палкий, ображений, чогось вимагає — все як завше. Але був нині в кінному пращнику Францові Лефеврі якийсь злам. Гриз невидимий черв’як. Їв поїдом лютий тхір сумнівів. Обличчя змарніло, виправка зів’яла. І пристрасний вогонь у погляді паскудно чадів.

Навіть султан на ківері, вивищуючись над помпоном, скорботно кивав пучком китового вуса.

— Як ви мені набридли, добродію! — щиро зітхнув барон, відчуваючи, що мимоволі переймається співчуттям до хлопчиська, який переживає тяжкий період краху ілюзій. — Від другої дуелі я категорично відмовляюся, майте на увазі. Мене в спец-арсеналі замкнуть на віки вічні… Слухайте, навіщо ви мене переслідуєте? Фехтувати немає з ким?!

— Ви!.. Ви… — корнет задихнувся. Кров ударила йому в обличчя й одразу відринула. Юнак був несамовитий. — Ходімо! Так, так, добродію! Ідіть за мною!

Схопивши барона за руку, він потяг здобич надвір. Конрад не пручався.

— Ось! Дивіться!

На ліхтарі, оповитому змією, біліло оголошення. Прямокутний аркуш паперу, приклеєний з ретельністю божевільного: ні кутик не стирчав, ані краєчок. Неживий, твердий почерк, рівні рядки, немов піхота на плацу — все це було добре знайоме баронові. Якщо ти записний дуелянт і служиш у Всевидющому Приказі, такі штуки вивчаєш напам’ять і впізнаєш з першого погляду.

— Читайте, добродію!

— Корнет полку кінних пращників, — зачитав барон нудним тоном, заздалегідь знаючи зміст листівки, — Франц Лефевр у результаті дуелі з бароном фон Шмуцем, обер-квізитором…

— Далі! Читайте далі! Це вже по всьому місту висить!

Подібні резюме — в рамках «Дуельного кодексу», стаття «Заохочення та покарання» — заснував найвищим указом Ромуальд Грізний, прадід Едварда II. Оскільки дуель на шаблях-торохтілках не призводила до тілесних ушкоджень, помітних для населення, а відповідно радісних для переможця й ганебних для переможеного, синкліту магів-консультантів було поставлено завдання розробити належний ерзац-замінник. Конкурс виграв волхв-піклувальник Джошуа Могорич, зачарувавши стилос і восковий таблетон особливим чином. Під час дуелі всі відомості про результати горіли під стилосом темним полум’ям і невідчутно переносилися в канцелярію Приказу, де розмножувалися методом «librorum impressio». Підгодовані генії-табеларіуси розносили листівки по Реттії та розклеювали на стовпах у достатній кількості.

Таким чином, кожен, хто бажав битися з квізитором, ризикував не шкурою, а репутацією.

— …був зганьблений сім разів проти однієї непрямої ганьби…

— Ви знущаєтеся? Далі!

— Теофіль Стомачек, він же Гвоздило… зганьблений шістнадцять разів…

— Далі, добродію! Звольте не зупинятися!

— Сика Пайдар, він же Яцек Малява… дюжина прямих ганьб і три непрямих… Ледащо Фелікс Шахрай… зганьблений вісім разів…

Волосся на голові Конрада стало сторч. Він зовсім забув, що дані про розправу над підлими грабіжниками потраплять у канцелярію тим самим позачуттєвим шляхом, що й відомості про дуель з Лефевром. Де будуть зафіксовані, розмножені й відправлені в народ. Метод «librorum impressio» інтелектом не наділений: у текст не вдумується, а геніям-табеларіусам оголошення читати ніколи. Рознесли, розклеїли, і баста.

А Кримхільда з Брюнхільдою?! От же ж стерво!

Хоч би нагадали, торохтілки…

— Ось! — знаки оклику в мові корнета похнюпилися, зігнулися від горя і стали схожі на знаки питання. — Ось, добродію… не очікував від вас, їй-право, не очікував… А ще чесна людина, перший ранг заслужили…

— Пробачте, Лефевр! Заради Вічного Мандрівця, пробачте! Це в провулку… Вони знущалися з безпомічного старого… Я не міг пройти повз них…

— Я вам вірю, добродію. А проте…

Корнет виразно схлипнув.

— Руки не подають… Кепкують! Кажуть, нібито я вас налякався. Зі страху й привів на дуель компаньйонів… Бандитів… щоб вас, добродію, цілою зграєю вбивати! А мої секунданти лаються… Погрожують шию мені… намилити!

— За що?!

— У полку тепер думають, що це — вони…

— Хто — вони?!

— Ці ваші… Гвоздило, Малява… під псевдонімами, значить, з’явилися… У бійку полізли… Честь офіцера ганьблять… Прапорщика Роцека «малявою» задражнили! Полковник Фраух призначив службове розслідування… Допоможіть, добродію! Честю заклинаю, допоможіть… Бо ж пропаду…

Барон копняком відчинив двері «Притулку Героїв»:

— Хазяїне! Аркуш паперу, перо, чорнило! Миттю!

Полковник Ріхард Фраух був добрим знайомим Конрада. Вони часом сперечалися про перуки: барон віддавав перевагу малій, з буклями та косицею, а полковник любив старомодні й громіздкі «лябінети». Ці розбіжності тільки покращували взаємини. Особистого листа цілком вистачить, аби залагодити справу безвинно постраждалого корнета.

Хоча, як каже прокуратор Цимбал, покарань без провини не буває.

SPATIUM IV

ВІДОМОСТІ ПРО ЗНИКЛИХ КВЕСТОРІВ

або

СИНОПСИС АРХІВІВ ВСЕВИДЮЩОГО ПРИКАЗУ

Агнешка Мала, дев’ятнадцять років, з осілих гомолюпусів Глухої Пущі. Родина багатодітна, але не бідує. Батька втратила в дитинстві — беручи участь у підпільних собачих боях, Стоян Малой, який приховав від арбітрів своє походження, був загризений Намнетом III, виродком ротвейлера й акітасу. Війт Глухої Пущі, потураючи організаторам боїв за частку з виплат, справі ходу не дав, оформив загибель Стояна як природну смерть від ядухи. Сімейство Малих на судовому розгляді не наполягало. Хазяїн Намнета III за місяць виявив улюбленця розірваним на клапті, пробував скаржитися, лаяв привселюдно дикунський звичай кревної помсти, п’яний хулив безпринципних перевертнів, що перетворили мистецтво собачих боїв на стічну