Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

мармурової на вигляд, та ще й стіни в дзеркалах), потім до шафи. Там, на полиці, накритий пластиковими пакетами для одягу, який збираються віддати до хімчистки, містився сейф. Напис на ньому Мія прочитати не зуміла. Час від часу і в Роланда траплялися подібні проблеми, але в нього вони виникали через різницю між англійською абеткою і «великими літерами» Високої Мови Внутрішнього світу. Сюзанні здалося, що Мія має проблему іншого гатунку; хоча її узурпаторка й знала цифри, читати, як гадала Сюзанна, вона не вміла взагалі.

Сюзанна виступила наперед, проте не на повну силу. Якусь мить вона бачила дві таблички двома парами очей, відчуття було таким дивним, що її аж занудило. Врешті картинка злилася в одну і вона змогла прочитати напис.

ЦЕЙ СЕЙФ ПРИЗНАЧЕНО

ДЛЯ ВАШИХ ОСОБИСТИХ РЕЧЕЙ.

МЕНЕДЖМЕНТ «ПЛАЗА-ПАРК-ХАЯТТ» НЕ НЕСЕ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СХОВАНІ ТУТ РЕЧІ.

ГОТІВКА Й КОШТОВНОСТІ МУСЯТЬ ЗБЕРІГАТИСЯ

В СЕЙФІ ГОТЕЛЮ.

ЩОБ ВСТАНОВИТИ КОД, НАБЕРІТЬ ЧОТИРИ ЦИФРИ

І НАТИСНІТЬ «ВВІД», АБИ ВІДКРИТИ СЕЙФ,

НАБЕРІТЬ ВАШ КОД І НАТИСНІТЬ «ВІДКР»

Сюзанна передала правління Мії, щоб та сама вибрала цифри. Та вибрала одиницю і три дев’ятки. Поточний рік, либонь, найперша комбінація, яку набере можливий готельний злодій, але не найгірша, принаймні не номер кімнати. Крім того, це правильні цифри. Цифри сили. Сіґул. Вони обидві це розуміли.

Набравши цифри, Мія посмикала дверцята, побачила, що сейф замкнуто міцно, потім знову набрала свій код. З глибин сейфа почулося дзижчання, і дверцята прочинилися навстіж. Вона поклала туди вилинялу червону торбу з написом «ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ» — через скриньку, що стояла всередині торби, та ледве пролізла на полицю, — а потім ще й торбу з Орізами. Знову зачинила й замкнула сейф, посмикала за ручку, впевнилася, що все гаразд, і кивнула. Сумка «Бордерз» залишилася на ліжку. Вона дістала з неї пачку грошей і засунула собі до передньої кишені джинсів, до тієї, де вже лежала черепаха.

— Ти мусиш перевдягтися у чисту сорочку, — нагадала Сюзанна своїй незваній гості.

Мія, нічия дочка, не відгукнулася. Їй, вочевидь, було начхати на сорочки — хоч брудні вони, хоч чисті. Вона не відводила очей від телефону. На якийсь час, поки не повернуться перейми, її увага буде зосереджена лише на телефоні.

— А от тепер ми й побалакаємо, — промовила Сюзанна. — Ти обіцяла, і цю свою обіцянку ти мусиш виконати. Тільки не в тому бенкетному залі. — Її пересмикнуло. — Десь надворі, прошу. Мені треба на свіже повітря. Бенкетна зала смердить смертю.

Мія не суперечила. Сюзанна мала відчуття, ніби ця жінка риється на полицях пам’яті — роздивляється, відкидає, роздивляється, відкидає — і нарешті знаходить потрібне.

— Як ми туди потрапимо? — спитала індиферентно Мія. Чорношкіра жінка, котра тепер складалася з двох жінок (знову), сіла на одне з ліжок, зчепивши руки на колінах.

— Немов на санчатах сидить, — промовила до себе Сюзаннина половинка. — Я штовхатиму, а ти кермуй. І пам’ятай, Сюзанно-Міє, якщо бажаєш від мене допомоги, відповідай щиро.

— Відповідатиму, — промовила інша. — Тільки не сподівайся, що мої відповіді тобі сподобаються.

— Що ти хочеш…

— Не має значення! Господи, ніколи ще мені не траплявся хтось, хто б ставив стільки запитань! Часу нема! Тільки-но задзвонить телефон, балачці кінець! Отже, якщо взагалі хочеш, щоб ми почали палавер…

Сюзанна не дала їй закінчити. Вона заплющила очі й відкинулася назад. Ліжко не завадило її падінню; вона його пролетіла наскрізь. Вона дійсно падала, падала у прірву. І чула приглушені відстанню дзвоники тодешу.

«Ось я й знову лечу, — майнула їй думка. А тоді інша: — Едді, я кохаю тебе».

ЗАСПІВ:

Комала-ком-хою!

Як же гарно буть живою,

В демонічнім світлі Місяця

Дивитися здаля на Дискордію.

ВІДСПІВ:

Комала-ком-п’ять!

Тіні хай повзуть, не сплять!

Поки бачиш світ, допоки ходиш світом.

Радій, нема на тобі проклять.

Шостий куплет

ЗАМКОВА ГАЛЕРЕЯ

ОДИН

Падіння закінчилося раптово — вона знов опинилася у власному тілі, і щойно вона це відчула, як перед нею спливла сліпучо яскрава картинка: осяяна сонячними променями шістнадцятирічна Одетта Голмс сидить у комбінації на краю ліжка, накочує собі на ногу шовкову панчоху. Спогад протримався якусь мить, вона навіть відчула запах одеколону «Білі плечі» й мила «Красуня» фірми Pond’s[30] — улюбленого материного мила й позиченого в матері ж парфуму, і подумала: «Це перед Весняним Балом! Я йду туди з Натаном Фріменом!»

Картинка зникла. Замість солодкого аромату мила «Красуня» повіяло холодним, чистим (і разом з тим трохи затхлим) нічним бризом, залишилося тільки непевне відчуття потягання в новому тілі, таке відчуття, ніби підтягуєш у себе на гомілці й коліні шовкову панчоху.

Вона розплющила очі. Вітер подужчав, дрібний пісок летів їй в обличчя. Вона примружилась, скривилася, затулилася рукою, немов готуючись відбити напад.

— Агов! — гукнув жіночий голос. Не такий голос очікувала Сюзанна. У нім не прозвучало різких, переможних нот. — Агов, катай-но сюди, у затишок!

Вона поглянула в той бік і побачила, що її гукає висока, гарна жінка. Сюзанну вразив вигляд Мії — мати малюка виявилась білою. Очевидно, в цьому втіленні проявилася європеоїдна частка особистості Одетти, і цей трюк мусив би неприємно припекти чутливу до расових питань сраку Детти Волкер!

Сама Сюзанна — знову безнога — сиділа в якомусь недолугому одномісному візку, який було притулено в ніші низенького парапету. За парапетом вона побачила абсолютно непривітну панораму, найжахливішу з усіх, які коли-небудь траплялися їй на очі. Тісні скупчення велетенських скель угризалися в небо своїми зубчатими верхівками. У божевільному світлі небесного серпа вони блищали, мов скелети якихось потойбічних істот. Розлетівшись навсібіч від сяйливої усмішки місяця, в небі холодними крижинами палали мільйони зірок. Між западинами ущелин і гострими ребрами скель самотньо вилася, гублячись удалечині, вузька стежина. Сюзанна подумала, що будь-який гурт змушений був би йти по цій стежці тільки один за одним, вервечкою. І нести з собою достатньо припасів. Ані грибів не збереш по дорозі, ані ягід лаконосу, геть нічого. А вдалечині — приглушеною злістю, джерело якої містилося десь за обрієм, — блимало хвилями то дужче, то слабше, темно-малинове світло. «Серце троянди, — спливла їй думка, а тоді: — Ні, інше. Кузня Короля». Вона дивилася на пульсуюче світло з безпорадним, гнітючим замилуванням. Напружилось… розслабилось. Спалахнуло… пригасло. Болячка, що демонструє себе небу.

— Катай-но до мене, якщо взагалі можеш пересуватися, Сюзанно з Нью-Йорка, — позвала Мія.

На ній була важка шаль серапе і схожі на шкіряні штани до колін. Гомілки в