Читати книгу - "Гра престолів"

гладкий камінь, ноги з жаху розчепилися, і раптом він зрозумів, що падає. Миттєва запаморока, все болісно похилилося, поруч майнуло вікно… Він викинув руку, вхопився за приступок, не втримався, піймав знову іншою рукою. Гойднувся, добряче вдарився об стіну, аж подих перехопило… Зрештою Бран повис на приступку, зачепившись однією рукою і важко дихаючи.

У вікні над ним з’явилися два обличчя.

Королева… Бран упізнав і чоловіка біля неї. Вони нагадували віддзеркалення одне одного.

— Він бачив нас! — верескнула жінка.

— Та вже ж, — відповів чоловік.

Бранові пальці почали ковзати. Він ухопився за край другою рукою. Нігті намагалися вчепитися у твердий камінь. Чоловік потягнувся униз.

— Берися за руку, — мовив він, — бо впадеш.

Бран ухопив його руку і тримався з усієї сили. Чоловік висмикнув його на приступок.

— Що ти робиш? — вигукнула жінка.

Чоловік не зважав на неї. Він був дуже сильний. Далі він поставив Брана на підвіконня.

— Скільки тобі років, хлопче?

— Сім, — відповів Бран, тремтячи з полегшення.

Його пальці надавили на руці чоловіка глибокі сліди. Соромлячись, він відпустив руку.

Чоловік зиркнув на жінку.

— До чого змушує кохання, — мовив він з огидою.

А тоді виштовхнув Брана з вікна.

З вереском Бран вилетів назовні спиною вперед, не маючи за віщо вхопитися. Двір стрімко полетів йому назустріч.

Десь далеко вив вовк. Ґави кружляли навколо зруйнованої вежі, чекаючи насіння.

Тиріон I

Десь у величезному кам’яному лабіринті Зимосічі завивав вовк. Його виття висіло над замком, наче знак жалоби.

Тиріон Ланістер підняв очі від книжок і затремтів, хоча у книгозбірні було затишно і тепло. Слухаючи вовче виття, чоловік неначе переставав бути самим собою, тут і зараз, а натомість опинявся у темному лісі власної душі, голий перед хижою зграєю.

Коли лютововк знову завив, Тиріон захряснув шкіряну обкладинку важкої книги, яку саме читав: столітньої давнини трактат, написаний якимось давно померлим маестром про те, як пори змінюють одна одну. Він позіхнув і прикрився долонею. Читальний каганець миготів, рештки олії догоряли, а крізь високі вікна просочувалося вранішнє світло. Він читав усю ніч — таке траплялося часто. Тиріон Ланістер не надто полюбляв спати.

Злізаючи з лави, Тиріон відчув, як затерпли ноги. Він розтер їх, трохи повернувши до життя, і важко прошкутильгав до столу, де тихенько хропів септон, поклавши голову на відкриту книжку. Тиріон прочитав назву. Житіє великого маестра Етельмура. Не диво, що він заснув.

— Чайле, — покликав він неголосно.

Молодий септон підскочив, збентежено блимаючи очима. Кришталь його братства заметлявся на срібному ланцюжку навколо шиї.

— Я піду поснідаю. Дивися, щоб повернув усі книжки на полиці. Обережніше з валірійськими сувоями — їхній пергамен дуже крихкий. «Військові пристрої» Айрмідона — дуже рідкісна книга, тільки у вас я бачив її повний примірник.

Чайл іще не прокинувся і відчайдушно позіхав. Тиріон терпляче повторив свої вказівки, тоді поплескав септона по плечі й залишив наодинці з його обов’язками.

Вийшовши назовні, Тиріон вдихнув повні груди холодного вранішнього повітря і почав важке сходження крутими кам’яними сходами, що закручувалися навколо вежі-книгозбірні. Справа йшла повільно: сходинки вирізані були високими й вузькими, а ноги Тиріон мав короткі та криві. Сонце якраз сходило і ще не прогнало темряву зі стін Зимосічі, а у дворищі внизу вже було повно людей. До нього долетів хрипкий голос Сандора Клегана:

— Щось хлопчина ніяк не здужає померти. Хай би вже збирався швидше.

Тиріон глянув униз і побачив, що коло Хорта стоїть принц Джофрі та купка молодих зброєносців.

— Принаймні хоч помирає він тихо, — відповів принц. — Зате його вовк галасує, як навіжений. Я аж спати не міг минулої ночі.

Зброєносець саме надягав на Клегана, що кидав довгу тінь на втоптану землю двору, його чорного шолома.

— Якщо ваша ласка, можу дати ради тій потворі, — мовив він крізь відкрите забороло.

Хлопець вклав йому до рук меча-півторака. Хорт зважив зброю в руці, розсік нею холодне вранішнє повітря. Позаду нього у дворі дзвеніла криця: лицарі та зброєносці вправлялися у своєму мистецтві.

Пропозиція, здається, потішила принца.

— Хай один собака вбиває іншого! — вигукнув він. — Зимосіч аж юрмиться вовками. Старки й не помітять, як їх на одного поменшає!

Тиріон зіскочив з останньої сходинки на двір.

— Дозволь не погодитися, небоже, — мовив він. — Старки вміють рахувати до шести. На відміну від деяких відомих мені принців.

На це Джофрі стало совісті хоча б почервоніти.

— Голос нізвідки! — вигукнув Сандор. Він видивлявся з шолома туди й сюди. — Духи повітря!

Принц зареготав, як завжди, коли його охоронець клеїв дурня. Тиріон давно звик.

— Я тутечки, унизу.

Здоровань зиркнув донизу і прикинувся, наче щойно помітив.

— Малий пане Тиріоне! — мовив він. — Перепрошую. Я не знав, що ви там.

— Сьогодні мені чомусь не смакує твоє нахабство, — відповів Тиріон і повернувся до небожа. — Джофрі, тобі час піти до пана князя Едарда і його пані та висловити співчуття.

Джофрі почепив таку вередливу пику, яку вміють робити тільки юні принци.

— Та нащо їм здалося моє співчуття?!

— Хай так. Але існують певні обов’язки, — відповів Тиріон. — Твоя відсутність вкидається у око.

— Той Старків хлопець для мене порожнє місце, — мовив Джофрі. — Та й не терплю я баб’ячого скигління.

Тиріон Ланістер витягнувся і заліпив небожеві ляпаса. Принцева щока миттю почервоніла.

— Одне слово, — попередив Тиріон, — і отримаєш ще.

— Я розкажу матері! — заволав Джофрі.

Тиріон ударив іще раз. Тепер палали обидві щоки.

— Розкажеш матері, аякже, — мовив до принца Тиріон. — Але спершу підеш до пана та пані Старк, упадеш перед ними на коліна і розкажеш їм, що поділяєш їхню скорботу, що готовий прислужитися бодай чимось у цю болісну годину, що молишся разом з ними за їхнього сина. Зрозумів? Я питаю, ти зрозумів?

Хлопчисько трохи не зарюмсав, та натомість спромігся слабенько кивнути, потім розвернувся і побіг двором, тримаючись за щоки. Тиріон мовчки спостерігав за ним.

На обличчя йому впала тінь — це Клеган навис над ним скелею. Чорний, мов сажа, обладунок, здавалося, затьмарював сонце. Забороло у вигляді страшного, наче з пекла, собачого писку, він опустив. Утім, Тиріон завжди вважав, що те забороло — справжня прикраса проти власного обличчя Клегана, жахливо спотвореного вогнем.

— Принц не забуде цього, малий пане, — попередив