Читати книгу - "Зашморг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли ви приїхали до Москви? — питаю я.
— У неділю, — похмуро цідить Струліс. — Не цієї, а минулої.
— Ви приїхали у відрядження?
— Так. Відрядження.
— З якою метою?
— Одержати два автомобілі, один автобус.
— Вам це легко вдалося?
Струліс кидає на мене спідлоба швидкий підозрілий погляд.
— Так. Законний порядок.
У розмові з такою стриманою, небагатослівною людиною треба бути особливо уважним, щоб зуміти вловити ледь помітні відтінки настрою та інтонацій. Зараз я відчуваю, що Струліс нервує. Йому аж ніяк не подобаються мої запитання, які стосуються його службових справ тут, у Москві. Либонь, щось крутить, хитрує і махлює. Але Віра навряд чи допомагала йому, незважаючи на всі кола, які він круг неї робив. Не такою людиною була Віра.
— Пригадайте, Освальде Яковичу, — прошу я, — що ви робили, як провели наступний після приїзду до Москви день — понеділок. Де були, з ким зустрічались.
— О, весь день… пригадувати?
Точнісінько так відповів мені вчора і Фоменко. Приїжджому справді дуже важко пригадати у всіх подробицях, від початку і до кінця, один із метушливих днів у Москві. Особливо командировочному, та ще й коли він приїхав з клопітним завданням.
— Ну, згадайте хоч би вечір, — погоджуюсь я.
Я пам'ятаю, ця моя поступка принесла Фоменку явне полегшення. Але тут я цього не відчуваю.
— Навіщо? — гостро питає Струліс, стьобнувши мене ворожим поглядом.
Я ледве стримуюсь, щоб не відповісти так само гостро. Не можна. Шкідливо й негідно. І все ж таки в моєму голосі звучить неприязнь, тут уже я нічого не можу вдіяти.
— Я можу і не відповідати та ваше запитання. А ви однаково мусите відповісти на моє. Мусите, Струліс. Але я вам усе ж дещо поясню. Ви знаєте, що загинула співробітниця міністерства Віра Топіліна?
— Знаю. Тільки це не пояснення.
— Ви були з нею знайомі?
— Так, був. І що з того?
— Ви зустрічались з нею поза міністерством?
— Це нікого не стосується.
— Прошу відповідати на мої запитання. Ми ведемо офіційне розслідування у справі Топіліної.
— Зустрічався, — стиснувши зуби, цідить Струліс.
— З якою метою?
— Особистою. Гарна дівчина.
— Не робіть із себе ловеласа! — строго кажу я. — Ваша Велта, по-моєму, цього не заслужила.
Щоки Струліса несподівано рожевіють, і в очах, що звузилися, пробігає розгубленість. Він мовчить.
— Будете відповідати?
— Ні.
— Гаразд. І так ясно. Тепер пригадайте, що ви робили ввечері минулого понеділка.
— Був у готелі. Дивився телевізор. Хокейний матч. Рижани з московським «Динамо». Потім дзвонив додому.
— О котрій годині дзвонили?
— Близько десятої. Можете перевірити.
— Неодмінно.
Ми справді все перевіримо. Але я вже й так відчуваю, що Струліс говорить правду. Того вечора він не був з Вірою. І я можу закінчити цю неприємну розмову.
Ми сухо прощаємось.
Струліс, не оглядаючись, виходить, акуратно і нечутно причиняючи за собою двері.
Деякий час я ще сиджу у кріслі, курю і перебираю у нам'яті нашу розмову, порівнюю її з учорашньою. Чимось вони схожі. Так, так. І Фоменко, і Струліс таки чогось побоюються, коли мова заходить про їхні службові справи. Певно, щось там не чисто. Обоє приїхали одержувати якісь машини. І не все, певно, вони тут законно роблять, десь хитрують, когось улещують, когось обводять довкола пальця. І, природно, при цьому весь час чогось побоюються. От куди б нам дивитись, шановний Станіславе Христофоровичу, а не вчити інших!
Я поглядаю на годинник. Ого! За годину до мене у відділ приїде кримчанин Володимир Лапушкін. Можливо, це його зображено на тепловодській фотографії?
Матеріал, надісланий із Кримського управління про Володимира Лапушкіна, викликає певний інтерес. Щоправда, ніяка неслава для Лапушкіна в ньому не криється. Хіба тільки те, що він сплачує аліменти відразу двом своїм колишнім дружинам на двох дітей. Але сплачує акуратно, і тому з нашого боку жодних претензій до Лапушкіна у цьому плані немає. А правління колгоспу його характеризує якнайкраще. Чесний, старанний, ініціативний, освічений і досвідчений, уважний до людей, добрий товариш… Скільки достоїнств у однієї людини! Крім того, він ще й активіст та «безперервно працює над собою», як сказано в одній з характеристик, наміть редагує сатиричну стінгазету.
До всього цього блискучого переліку нашими товаришами з управління додано, що Лапушкін компанійська людина, має численних знайомих, часто буває у відрядженнях, не дуже обмежує себе у витратах, незважаючи на великі аліменти, любить гарно одягтися, гульнути, цікавиться жінками, які, в свою чергу, теж виявляють до нього увагу, бо Лапушкін, крім усього, що й гарний собою.
І ось цей згусток доброчесності та чарівності незабаром постає переді мною у вигляді дуже елегантного худорлявого молодика, усміхненого і сповненого приязні. Лапушкін старанно поголений, модно підстрижений. На Лапушкіні модний світло-сірий, у смужку французький костюм — трійка, широка і надзвичайно барвиста краватка. Одне слово, як влучно сказала про нього одна з дівчат у міністерстві, — «рекламний хлопчик».
Ми вітаємось, розглядаючи один одного, я запрошую Лапушкіна сісти у крісло і запалити, після чого починаю ставити вже й мені набридлі запитання:
— Давно у Москві, Володимире Карповичу?
— Рівно два тижні, — охоче відповідає він. — Відпустку використовую. Цілий рік, знаєте, живу на курорті, стомливо. — Він дозволяє собі пожартувати. — Треба коли-небудь і у трудовій обстановці пожити. Спуску, знаєте, собі не даю. Щодня культурні заходи. Сьогодні, припустимо. МХАТ. Комедія. Я люблю тільки на комедії ходити. У крайньому разі — сатира. — І туманно пояснює: — Як жанр, звичайно. Сам, знаєте, причетний. Газету редагую. «Штрихом і словом про нездорове». Як назва? Звучить, по-моєму. Ну, ще цирк поважаю. Не приховую. Нова будівля особливо захоплює.
— Але й справ не цураєтесь? — посміхаюсь я. — Чув, ви у міністерство заглядали?
— Та хіба від цих справ куди-небудь утечеш? — підхоплює Лапушкін. — Почули, що я до Москви збираюсь, ну й підкинули. А я, знаєте, від роботи тікати не звик. Інтереси справи та інтереси колективу — насамперед. Інше — бульйон, я вам скажу. Різні там сюжетики, вони для відпочинку. Правду я кажу?
— А у кого ж у міністерстві ви були?
— У кого? — Він замислюється, а в очах миттю відбивається непевність і чомусь переляк. — Я був… Навіть не пригадую, слово честі… Стільки, знаєте, людей, контактів… — бурмоче він. — І знаю їх усіх не дуже…
Лапушкін просто на очах гасне. Навіть його розкішна краватка здається вже не такою яскравою і очі не блищать, а губи починають чомусь дрібно тремтіти. Чого він так злякався, цікаво?
— Ви товариша Меншутіна там знаєте? — запитую я.
— М-меншутіна?.. Н-ні. Не знаю… Тобто
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.