Читати книгу - "Орієнталізм"

у «Бібліотеці» те, де саме поміщено статтю про Мухаммеда. Небезпеки широко розповсюдженої єресі усуваються, коли вона перетворюється на ідеологічно експліцитний матеріал, призначений для енциклопедичної статті. Магомет більше не блукає по неозорих землях Сходу як погрозливий, аморальний спокусник; він спокійно сидить на своєму місці (за самим своїм означенням, високому) серед персонажів, що виступають на орієнталістській сцені 50. Він тепер має генеалогію, витлумачення, навіть {92} певний розвиток, і все це подано в простих твердженнях, які не дозволяють йому заблукати кудись-інде.

Такі «образи» Сходу є образами в тому розумінні, що вони репрезентують або представляють дуже великі сутності, які в протилежному випадку були б украй розмитими, і тільки завдяки цим образам їх можна осмислити або уявити собі. Вони також виступають персонажами такого, приміром, зразка, як хвальки, скнари та ненажери, зображені Феофрастом, Лабрюєром або Селденом. Мабуть, було б неточним твердити, що ми спроможні бачити таких персонажів, як miles gloriosus або Магомет-ошуканець, оскільки логічно вмотивоване звуження персонажа щонайбільше має на меті дати змогу сприйняти загальний тип без труднощів і без двозначностей. Створений д’Ербело персонаж «Магомет» є, власне, образом, тому що облудний пророк становить частину загальної театральної інсценізації під назвою «орієнтальний світ», яку в усій її сукупності описано в «Бібліотеці».

Хвалькуватий воїн (латин.).

Дидактичну якість орієнталістської репрезентації годі відокремити від інших властивостей інсценізації. У такій науковій праці, як «Орієнтальна бібліотека», створеній у результаті систематизованих студій та вчених досліджень, автор накидає дисциплінарний порядок матеріалові, з яким він працював; крім того, він бажає дати ясно зрозуміти читачеві, що на кожній зі сторінок його праці подається впорядкована й дисциплінована оцінка матеріалу. В такий спосіб «Бібліотека» виражає ту ідею, що могутність і ефективність орієнталізму незаперечні, й цим постійно нагадує читачеві, що добутися до Сходу він зможе тільки крізь наукові схеми та шифри, створені зусиллями орієнталістів. А треба сказати, що Схід не тільки пристосований до моральних вимог західного християнства, а й обплетений безліччю тверджень та суджень, які в першу чергу відсилають західний розум не до східних джерел для корекції та верифікації, а до інших праць із орієнталістики. Орієнталістська сцена, як я її назвав, перетворюється на систему суворих моральних та епістемологічних вимог. Таким чином, орієнталізм як дисципліна, що виражає інституціоналізоване західне знання про Схід, починає здійснювати потрійний {93} вплив: на Схід, на орієнталіста і на західного «споживача» орієнталізму. Було б хибним, я гадаю, недооцінювати силу зв’язку, що в такий спосіб утворюється. Бо саме в структурі цього зв’язку Схід (чужий, далекий, «зовнішній» Схід) кориґується, навіть стає об’єктом застосування каральних санкцій за те, що він лежить поза кордонами європейського суспільства, «нашого» світу; в такий спосіб Схід орієнталізується, втягується в процес, який не тільки перетворює Схід на провінцію орієнталізму, але також примушує невтаємниченого західного читача сприймати орієнталістські кодифікації, такі, як алфавітизована «Бібліотека» д’Ербело, як правдивий Схід. Одне слово, правда стає функцією наукового тексту, а не самого матеріалу, який навіть своє існування завдячує орієнталістові — таке виникає враження.

Цей повний дидактичний процес неважко ані зрозуміти, ані пояснити. Треба тільки пам’ятати, що всі культури накладають свої корекції на сиру реальність, перетворюючи її рухомі, вільно розташовані об’єкти на одиниці знання. Проблема не в тому, що відбувається таке перетворення. Для людського розуму цілком природно чинити опір невпорядкованій чужій реальності; тому культури завжди були схильні піддавати повним трансформаціям інші культури, сприймаючи ці інші культури не такими, якими вони є, а такими, якими вони мають бути, щоб їх зручно було сприймати. Так, для жителя Заходу все східне завжди нагадувало щось західне; наприклад, деякі німецькі романтики сприймали індуїстську релігію як орієнтальну версію германо-християнського пантеїзму. В той же час орієнталіст, роблячи свою роботу, завжди перетворює якісь східні реалії на щось зовсім інше: він робить це для себе, заради своєї культури, а іноді, як йому здається, і заради самого Сходу. Цей процес перетворення є дуже дисциплінованим: його навчають, він має власні наукові товариства, журнали, традиції, словник, риторику, й усе це фундаментально пов’язане та поєднане з домінантними культурними та політичними нормами Заходу. І, як я збираюся показати, цей процес не тільки не звужує свої обрії, а навпаки, стає все більш і більш тотальним у тому, що він робить, і то настільки, що коли робиш огляд орієнталізму в дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях, то тебе {94} опановує неподоланне враження, що орієнталізм, сам того, можливо, не бажаючи, схематизував геть увесь Схід.

Як давно почався цей процес схематизації, стає очевидним із прикладів, які я наводив, говорячи про західне уявлення про Схід у класичній Греції. Наскільки сильно артикульованими були пізніші репрезентації Сходу, що будувалися на попередніх, наскільки ретельно й дбайливо була здійснена їхня схематизація, наскільки драматично ефективним було їхнє розташування в образній географії Заходу, можна проілюструвати, якщо ми звернемося тепер до Дантового «Пекла». Великим досягненням Данте в його «Божественній комедії» було те, що він зумів поєднати без видимих швів реалістичне зображення світської реальності з універсальною і вічною системою християнських цінностей. Те, що бачить Данте-піліґрим, мандруючи в Пеклі, Чистилищі та в Раю, — це унікальна картина Страшного суду. Наприклад, Паоло й Франческу ми бачимо в Пеклі, куди їх навіки вкинуто за їхні гріхи, проте вони живуть і діють, причому живуть тим самим життям і роблять ті самі вчинки, за які їх оселено там, де вони перебуватимуть усю вічність. Таким чином, кожна з постатей Дантового бачення не тільки представляє себе, а й є типовою репрезентацією своєї вдачі та своєї долі, на яку вона рокована.

«Маометто» — Магомет — з’являється в 28-й пісні «Пекла». Його поміщено у восьмий з дев’яти пекельних кругів, у дев’ятий із десяти страшних ровів, які оточують фортецю Сатани в Пеклі. Таким чином, перш ніж Данте зустрінеться з Магометом, він пройде через круги, де перебувають люди, чиї гріхи менш тяжкі: хтиві, жадібні, ненажерливі, єретики, гнівливі, самогубці, блюзніри. Нижче за Магомета перебувають лише фальшувальники та зрадники (серед них і Іуда, Брут і Кассій), яких Данте проминає, перш ніж опускається на саме дно Пекла, де живе сам Сатана. Таким чином, Магомет посідає місце у строго впорядкованій ієрархії зла, належачи до категорії, яку Данте називає «seminator di scandalo e di schisma» («сіяч наклепів і розколу»). Магометова кара, що є також його вічною долею, видається особливо огидною: він знову й знову розколюється надвоє, від підборіддя до ануса, наче діжка, — так порівнює Данте, — в {95} якої розходяться