Читати книгу - "Бог Світла"

Розпростертий на маті чоловік здригнувся від доторку. Очі його враз широко розплющилися, в них була ще гарячкова нестяма, погляд майже невидющий, але Татхагатха зненацька затрепетав, зустрівшись з ним.

Темні, чорні як гагат були ті очі, й не можна було розібрати, де кінчається зіниця й починається райдужна оболонка. Існувала якась протиприродна, виняткова невідповідність між поглядом такої сили і кволим, виснаженим тілом.

Будда нахилився й торкнув за руку хворого, враження було таке, наче він доторкнувся до криці — холодної і нечутливої. Він з силою дряпнув нігтем по затиллі правої руки — жодної подряпини, ані найменшого сліду на шкірі, ніготь ковзнув по ній, немов по поверхні скла. Тоді він стиснув щосили ніготь великого пальця недужого чоловіка й відпустив його. Колір нігтя і На мить не змінився — наче то були не руки, а безживний механізм.

Він продовжив обстеження. Дивовижне явище зникало десь коло зап’ястків і виявлялося знову по інших місцях. Руки, груди, живіт, частина спини занурювалися колись у купіль смерті, це дало їм чудодійну силу і невразливість. Занурення усього тіла, звичайно, було б смертельним; а так цей чоловік в обмін на часткову втрату чуттєвості здобув невидиму броню, незгірш сталевої, що захищає йому шию, груди, спину. Він і справді один з найдобірніших убивць страшної богині.

— Хто ще знає цього чоловіка? — спитав Будда.

— Чернець Сімха, який допоміг мені принести його сюди.

— Він бачив це? — Татхагатха вказав очима на малиновий шнурок.

Чернець кивнув.

— Тоді пошукай його і приведи до мене негайно. І нікому нічого не розповідай, можеш сказати тільки, що один з прочан занедужав, і ми його тут доглядаємо. Я сам клопотатимусь про нього і лікуватиму.

— Слухаюсь, Прославлений.

І чернець хутко подався з павільйону.

Примостившись коло спальної мати, Татхагатха заходився чекати.

Проминуло два дні, перше ніж лихоманка відпустила хворого і тяма вернулася в його темні очі. Та протягом цих двох днів кожний, хто проходив повз павільйон, міг почути голос Просвітленого, який невпинно щось бубонів над заснулим своїм пацієнтом, так наче промовляв до нього. Зрідка і той щось мурмотів або голосно скрикував, як то буває в гарячковій маячні.

Другого дня чоловік раптом розплющив очі, глянув угору, насупився й повернув голову.

— Доброго ранку, Рілде, — озвався Татхагатха.

— Ти хто? — спитав той несподівано гучним баритоном.

— Той, хто веде шляхом звільнення, — пролунало у відповідь.

— Будда?

— Так мене кликали.

— Татхагатха?

— Так теж мене називали.

Чоловік спробував підвестися, але не зміг і знову впав на мату. Очі його ні на мить не втратили незворушного виразу.

— Звідки тобі відоме моє ім’я? — спитав він нарешті.

— Ти марив у лихоманці й частенько розмовляв.

— Так, я був дуже хворий і безсумнівно, патякав з гарячки. Застудився на тому клятому болоті.

Татхагатха всміхнувся:

— Одна з вад самотньої мандрівки: як тебе спіткає біда, нема кому їй зарадити.

— Слушно кажеш, — згодився Рілд.

Очі йому знов заплющились, і він задихав глибоко й рівно.

Татхагатха лишився в позі лотоса, дожидаючи…

Коли Рілд прокинувся знову, був вечір.

— Пити, — попросив він.

Татхагатха дав йому води.

— Ти голодний? — спитав він.

— Ні, мій шлунок іще не просить.

Він звівся на ліктях і пильно поглянув на свого доглядальника. Тоді знову повалився на мату.

— Ти і є той самий, — ствердно сказав він.

— Атож.

— Що ти збираєшся робити?

— Нагодувати тебе, коли скажеш, що зголоднів.

— Я мав на увазі — після того.

— Доглядати тебе, поки спатимеш, аби не вернулася лихоманка.

— Я не про те.

— Знаю.

— Що буде після того, як я попоїм, відпочину і поновлю свої сили? Татхагатха посміхнувся і витяг з-під своєї одежі шовковий шнурок.

— Нічого, — промовив він. — Нічогісінько. — І, зграбно перекинувши шнурок Рілдові через плече, відвів руку.

Той хитнув головою й відкинувся назад. Тоді простяг руку й пробіг пальцями вздовж шнурка. Обвинув ним пальці, потім зап’ясток. Пестливо доторкнувся до нього.

— Він священний, — мовив трохи перегодом.

— Схоже на те.

— Ти знаєш, для чого він служить і з якою метою?

— Звичайно.

— Чому ж ти не збираєшся нічого робити?

— Мені немає потреби щось робити або діяти. Все приходить до мене. Коли щось і має бути зроблене, то зробити це випадає тобі.

— Не збагну.

— Я знаю й це.

Чоловік задивився вгору, на тіні над головою.

— Тепер я спробував би чогось попоїсти, — проказав він.

Татхагатха дав йому юшки й хліба, той попоїв і запив водою, щоб його не замлоїло. І його не замлоїло, проте він задихав уривчасто.

— Ти завдав образи Небесам, — сказав він.

— Кому як не мені про це знати.

— І применшив славу богині, чиє верховенство тут ніколи не ставилося під сумнів.

— Я знаю.

— Проте я зобов’язаний тобі життям, я їв твій хліб…

У відповідь запала мовчанка.

— Ось чому доведеться мені порушити найсвятішу обітницю, — підсумував Рілд. — Я не можу вбити тебе, Татхагатхо.

— Отже, я завдячую тобі життям, бо ти завдячуєш мені своїм. Вважаймо, що тут ми один з одним поквиталися.

Рілд гмукнув.

— Так тому й бути, — мовив він.

— Що ти робитимеш тепер, коли відмовився від своєї місії?

— Надто тяжкий мій гріх, аби мені було дозволено вернутися назад. Тепер і я завдав образи Небесам, і богиня відвернеться від моїх молитов. Я підвів її.

— Що ж, коли так усе сталося, лишайся тут. Раз обох нас проклято, будьмо принаймні один одному за компанію.

— Гаразд, — погодився Рілд. — Нічого іншого мені й не лишається.

Він знову поринув у сон, а Будда посміхався.

Наступними днями фестиваль тривав, і Просвітлений проповідував серед натовпу тих, хто прийшов до пурпурового гаю.

Він говорив про єдність усіх речей, великих і малих, про закон причинності, про становлення і вмирання, про ілюзію світу, про іскорку атмана, про шлях спасіння через самозречення і єднання з цілим; він говорив про усвідомлення і просвітленість, про безглуздя брахманічних ритуалів, порівнюючи їхні беззмістовні форми з порожніми, без краплі вмісту, посудинами. Багато хто слухав, не багато хто чув, а декотрі лишалися в пурпуровому гаю, аби надягти шафранову мантію і ступити на путь пошуків істини.

І щоразу коли він проповідував, Рілд вмощувався поблизу у своїх темних строях та шкіряних обладунках і не зводив дивовижних чорних очей з Просвітленого.

По двох тижнях після одужання прийшов Рілд до вчителя, коли той прогулювався пурпуровим гаєм, заглибившись у медитацію. Він прилаштувався за крок позаду і по деякім часі заговорив:

— Просвітлений, я слухав твоє учення і прислухався до нього уважно. Багато розмірковував я над твоїми словами.

Учитель кивнув.

— Я завжди був побожний, — провадив