Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
… І ще з розповіді Микити уявилося мені ясно, як ненавидить нас, радянських людей, світова буржуазія з своїми агентами, і я зрозумів, якими повинні ми бути пильними до того часу, поки хоч один капіталіст ще бродить живим по білому світу.
Каверза
Через три дні незадовго до обідньої перерви в ливарню зайшов інструктор Козакевич. Він уже прогулявся через Лікарняний майдан до контори школи без кепки, залишивши в ливарні свою пропалену бризками чавуну важку куртку. Рукава його синьої, вицвілої блузи закачані; видно могутні мускули.
— Манджурець! «Донос на гетьмана злодея царю Петру от Кочубея!» — жартує він, подаючи мені сколотий цвяшком аркуш паперу.
З його голосу мені стає ясно, що Козакевич у чудовому настрої.
Беру читаю. Пише Маремуха:
«Василю, неодмінно зайди до мене під час обіду, є важлива справа.
З компривітом Петро».
Швидше затанцювала в моїх руках слизька трамбівка. Треба, що б там не було, заформувати до обіду цей маховик до соломорізки. Туго вганяю набійник під шпони дерев’яної опоки. Забиваю туди його клинчиком вологий пісок. Ось і остання клітка. Десь під затрамбованим шаром піску лежить відвологлий, холодний маховик. Шпурляю набік трамбівку, одним махом згрібаю з опоки зайвий пісок. Де душник? Ага, ось він. Ця гостра дротинка перелітає до мене в руку. Наколюю кожну клітку в опоці. Душник з шипінням входить у тугий пісок, іноді він натикається на чавунну модель маховика і гнеться.
Все! Можна відкривати.
Поблизу нема нікого з хлопців. Тільки Козакевич бережно розкладає на полицях новенькі, щойно пофарбовані модельки.
— Георгію Павловичу, давайте піднімемо, — звертаюсь я до інструктора.
Грузнучи в піску, Козакевич підходить до мого робочого місця:
— Клинці забив, повітря дав?
— Все, все, не бійтесь.
— Та я не боюсь, а буває — забудеш. Особливо ти. Після поїздки до Харкова весь час якийсь неуважний ходиш. Ну, взяли! — І Козакевич, нахилившись, береться за ручки опоки.
Понатужившись, піднімаємо її догори. Поворот — і верхню половину опоки ставимо на ребро під вікном. Козакевич, поправляючи рукав блузи, що відкотивсь, дивиться вниз, на сіру від присипки нижню половину форми. Круглий, воронований, здіймається над плацом обід маховика. Заллємо потім оцю порожнечу чавуном, і буде новий маховик крутитися під рукою у селянина, на його соломорізці, даючи силу барабанові в ножами, що ріжуть січку.
В одному місці форма, як кажуть ливарники, ледь-ледь «підірвала»: горбочок піску з верхньої половини форми прилип до обода моделі.
— Поправиш, — показує пальцем Козакевич.
Далекий гудок на заводі «Мотор». Перерва.
— Можна, я поправлю потім, товаришу Козакевич? Хочу в школу збігати.
— А я тебе й не примушую під час перерви працювати. Біжи, куди треба!
Стежка, вчора ще мокра і перетята калюжами, висохла під сонцем. Приємно бігти по ній через майдан у самому костюмі вперше після довгої зими! А ще приємніше ганяти на цьому майдані, коли заросте він подорожником, легкий футбольний м’яч, чуючи, як вітер свистить у вухах!..
Ось і школа! Перестрибуючи через дві сходинки, мчу на третій поверх. Згори іде Фурман. У руці в нього сніданок. Мабуть, у двір іде. Кожної весни, як тільки потеплішав, фабзавучники, наче жуки, виповзають під час обідньої перерви на шкільний двір і снідають там, під промінням весняного сонця, сидячи на іржавих казанах і поламаних похідних кухнях.
— Маремуха ще нагорі? — питаю я у Фурмана.
— Шашки для підшефного клубу точить, — відповідав Фурман, грюкаючи по сходах підківками каблуків.
Петрусів верстат стоїть якраз навпроти дверей. Вбігши в столярню, я одразу бачу широку спину Маремухи. Ганяючи верстат одною ногою, він обточує півкруглою стамескою-реєром довгу березову болванку. Тоненька жовтувата стружка вискакує з-під леза стамески і падає вниз. Нікого більше у столярні нема; лише в іншому кінці цеху, сидячи на дерев’яному скрипучому верстаті і задумливо дивлячись у вікно, снідає інструктор столярів Кушнір — Галин батько. У цеху приємно пахне свіжою сосновою тирсою.
— Бери їж, — каже Петро, старанно ганяючи верстат. — То твоя булочка лежить на вікні і ковбаса в газеті.
— А ти?
— Я вже попоїв, то все твоє.
— Ой Петрусю, марнотратиш! Витратиш стипендію за два дні, а потім знову кукурікати будеш, як минулого місяця!
— Чи й не біда! Незабаром і так стипендія кінчиться, зарплату одержувати будемо, — кидає упевнено Петро, розділяючи болванку лезом прямолінійної стамески.
Все-таки молодець Петрусь, — запасся для мене сніданком. Компанійський хлопець! Цей не буде, як Тиктор, жувати у найдальшому кутку ковбасу та озиратися, як би інші у нього не попросили. Маремуха завжди поділиться з другом.
Свіжа, рум’яна булочка з добре підсмаженою скоринкою хрумтить у мене на зубах. Такі булочки носить до воріт фабзавучу в перші дні після видачі стипендії вдова податного інспектора мадам Піднебесна.
А обрізки «собача радість» ми купуємо в бакалійній крамничці. Чудова це річ — обрізки, або, як їх називають по-вченому в Церобкоопі, «ковбаса прима-асорті»! Вона дуже дешева і, мабуть, найсмачніша. Купив чверть фунта, і чого там тільки нема: скибочки багрової полядвиці, окрайчики ліверної, жирні кружечки краковської, мисливські сосиски, рештки салямі з мотузяними хвостиками, обрізки кров’яної, а Сашкові Бобирю попався одного разу цілий кусман дорогого запашного окорока.
Заїдаючи хрусткою булочкою ковбасні обрізки, я стежу за Петрусем. Як він призвичаївся так швидко працювати? Раптом Петрусь спиняє верстат і говорить урочисто:
— Ми з тобою давні побратими, Василю, адже правда? Пам’ятаєш нашу клятву в Старій фортеці над могилою Сергушина? Таємниць між нами бути не повинно, правда? Ну, так от знай, що Яшко Тиктор копає під тобою яму.
— Ще що скажи! Яку яму?
— Так-так, не смійся. Це тобі не смішки. Він учора подав на тебе заяву в бюро осередку.
— Не лякай мене, Петрусю. Яка може бути заява?
— Я тебе не лякаю, Василю, а правду кажу: Тиктор написав у тій заяві, щоб тебе виключили з комсомолу.
— Мене? З комсомолу?.. Петрусю, та що-бо ти!.. Чи ти думаєш, що я Буня Хох і наді мною можна легко жартувати? Еге ж?.. (Буня Хох з передмістя Руські фільварки — це наш відомий міський божевільний).
— Ваеилю, — говорить Петро тремтячим голосом, — такими речами не жартують. Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.