Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А солгабиров відповів адвокатові:
— Може тобі, приятелю, зістати корова. Вони сюди привели лише ту корову, яка їм не любилася.
— А ще прошу, пан солгабиров, присудити мені й гроші, бо я їм наказав принести, по п’ятдесят золотівок.
— Добре, зістануть і гроші.
— А тепер, будьте такі добрі, їх розсудити, — попросив адвокат солгабирова.
І тоді солгабиров звернувся до братів:
— Скільки дома маєте ще корів?
— Ще чотири, — відповів молодший брат. — Старшому — дві і мені дві. І по два воли нам припадуть. Лише на тій корові не можемо поділитися.
— Ту корову лишите у пана адвоката. Не будете на ній сваритися, ані битися. Будете добрі брати.
— Ой, ми свою корову не відпустимо!
— Ачей я вам корову не перетну, бо я її не оживлю, а знаю добре, що ви два одну корову не понесете аж до села, як вам її перерубаю, бо ви б здоров’я позбулися. Ну і все. Право готове. Покладіть ще тут на стіл по п’ятдесят золотівок і можете йти.
Брати поклали гроші на стіл і питають:
— За що ми стільки грошей адвокатові положили?
А адвокат відповів:
— Моя жінка — пані. Вона не може коло корови ходити. Я мушу собі служницю найняти, щоб доглядала корову.
Зібралися брати та й пішли додому. Що мали робити? І корови позбулися, і по п’ятдесят золотівок дали, а все задармо. Таке то право було.
Захований скарб
Було в одного чоловіка три сини: два — розумних, а третій — дурний. Коли батько помер, залишилося дві корови і теличка.
— Помер няньо, давайте поділимося! — каже старший брат.
— Та що тут довго мудрувати! — каже середульший. — Тобі одна корова, мені — друга, а теличка най буде дурному.
Погнав дурний свою теличку в ліс пасти. Прив’язав її до старої дуплистої смереки, а сам додому вернувся.
— Де ти подів свою теличку?
— В лісі залишив, най пасеться!
— А коли хтось вкраде або вовки загризуть?
— Нікуди вона не дінеться, я її до смереки прив’язав.
— Еге, на тобі! Правду кажуть: дурневі й у Києві розуму не купити! — глузують розумні брати.
Пішов дурень в ліс, а від телички тільки мотузка лишилася.
— Чому ти, смереко, мою теличку з’їла? — як закричить на цілий ліс дурний.
Вітер повіяв, дуплиста смерека заскрипіла, а дурний подумав, що то вона йому відповідає.
— Дорого ти мені, небого, заплатиш за телицю. Я тебе зрубаю!
Й почав рубати смереку. Тільки вдарив сокирою, а з дупла посипалися червінці.
— Ага, ти вже платиш! — зрадів дурний і перестав рубати. Побіг до братів і каже:
— Братики мої! Запрягайте волів, беріть мішків побільше, поїдемо в ліс. Мені смерека вже заплатила за теличку.
— Ти й зовсім здурів. Хто таке чув, щоб дерево платило?
— Кажу вам, плàтить! Та ще й чистим золотом. Золота того там стільки, що нас троє не понесе.
Переглянулись розумні. Хто його знає? Може, й справді дурному щастя трапилося?
Приїхали в ліс. Підійшли до смереки й бачать, що з дупла вже багато золота насипалося.
Повертаються вони ввечері з золотом і оглядаються, як би їх хтось не підстеріг та не пограбував.
Сидить дурний на возі, розумні позаду йдуть. Кажуть розумні дурному:
— Сиди, брате, на возі, а ми тобі калачів принесемо.
Дурний не дивився, куди подалися брати. Ліг собі горілиць й лічить зірки на небі. Прийшли брати, ідуть за возом й кидають по калачу братові. А той дивується:
— А звідки на мене калачі падають?
— Та це, брате, хмара з калачів, пливе в небі, з неї й падають.
— Чому досі ніколи такої хмари не було?
— Звідки тобі знати, була чи не була, коли ти ніде не буваєш, тільки в попелі граєшся на печі. А калачі падають з неба кожної ночі. Дбайливі люди їх визбирують, а вранці продають.
Прийшли вони так додому, розумні й говорять:
— Треба поміряти гроші, а то нам не поділитися порівну.
– Іди, дурню, до попа, позич мірку!
Дурному не треба було казати вдруге. Побіг до попа.
— А для чого вам мірка, та ще й посеред ночі? — здивувався піп.
— Гроші будемо міряти!
Приніс дурний мірку, брати йому й кажуть:
— Ти йди дивись, щоб нас хтось не підгледів, що ми золото міряємо. А коли б хтось наближався, ти свисни, щоб ми могли сховатися.
Тим часом піп вів розмову з попадею.
— Ану, піду подивлюся, чи правду розповідав дурний. Можливо, й мені перепаде дещо за мірку.
У темноті наткнувся піп на дурного. Тільки хотів щось сказати, дурний як свисне його по голові дрюком — піп тільки ноги задрав.
Переміряли розумні золото, закопали в землю, кличуть дурного:
— Ти бачив когось?
— Та бачив одного й так свиснув, що він тільки ноги задрав.
— Що нам тепер робити, ти ж попа забив!
Зажурилися брати й заховали попа в гної. Посходилися на другий день люди до церкви, а попа немає. Куди це, думають, наш піп дівся? А дурень хвалиться:
— Я попа так свиснув, що він тільки ногами блиснув! А мої брати його в гної закопали!
Наробила тут попадя галасу, заявила жандармам.
З’явилися на другий день суддя, жандарм, сільський староста. Прийшли на подвір’я до братів і питають розумних:
— Ви попа забили?
— Ні, — каже дурний. — Вони не вбивали його, то я його дрюком свиснув, а він і заховався у гній.
— Не вірте йому, панове, бо він зовсім дурний! — виручають дурного розумні.
— А хіба й то неправда, що була хмара з калачів? — розсердився дурний.
— При чому тут хмара з калачів? — здивувався суддя.
— Та ви ще питаєте? А мені завжди говорили, що коли гримить, то пророк Ілля калачі по небу розвозить. Одного разу й мені нападали.
— Не слухайте, що дурний видумує! — мовив старший брат.
— Що нам до хмари з калачів. Нам треба знайти мертвого попа! — каже жандарм.
Наказали братам розкопати гній. Копнули, а з гною показалися роги. Це розумні брати, як почули, що попадя підняла лемент, закопали замість попа барана.
— Що там за диво? — питає суддя. — Ваш піп мав роги?
— Та ні, наш піп був безрогий.
Суддя наказав яму закидати, а братів визнати невинними.
Дурний Іван та Хвеська — його сестра
Жили собі в одній слободі брат і сестра; брат був дурник, звали його Іван, сестру звали Хвеською. Були вони собі бідні, і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.