Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Переконавшись, що маю справу з дійсністю, я відійшов і вмостився на чавунний стовп, аби зібрати думки. Вони розгорталися в такому зв’язку між собою, що був потрібний могутніший прес волі, ніж мій тоді, щоб охопити їх усі — однією, головною думкою; її не було. Я дивився в пітьму, в її глибокі сині плями, де, мов у люстрі, блимали відблиски вогнів рейду. Я нічого не вирішував, не знав, що зроблю, і мені це здавалося цілком природним. Я був упевнений у неясному й точний серед безвісти.

Підвівшись, я підійшов до трапа й голосно сказав:

— Агов, на кораблі!

Вахтовий матрос спав або, можливо, чув мій оклик, проте залишив його без відповіді.

Більше я не кричав. Цієї миті я не відчував заборони, звичайної, хоча й незримої, на самовільний вступ до чужих володінь. Побачивши, що вартовий не рухається, я ступив на трап і опинився на палубі.

Вартовий і справді спав, сперши голову на руки, що витягнулися вздовж кришки бортової скрині. Я ніколи не бачив, щоб простий матрос був одягнений так, як цей незнайомець. Його дорогий костюм з тонкого сірого шовку, комір бездоганно білої сорочки із синьою краваткою й великим діамантом шпильки, шовкове біле кепі, фасонисті черевики й каблучки на смаглявій руці, що виказують неабияку платоспроможність (купив же він ці прикраси!), — все це геть не клеїлося до простої матроської служби. Крім того — смагляві, чисті руки, без шерехатості й мозолів, і вперте, неспокійне уві сні, худе обличчя з чорною, дбайливо розчесаною бородою виявляли без інших доказів, прямим навіюванням рис, що людина ця — не з нижчої команди судна. Вагаючись, чи не розбудити, бува, його, я повільно рушив до трапа кормової рубки, бо з її піднятих люків виливалося світло. Я сподівався застати там людей. Уже я підняв ногу, як мене утримав і зупинив легкий невидимий рух. Я повернувся й опинився віч-на-віч з вахтовим.

Він щойно закінчив позіхати. Його ліва рука була застромлена в кишеню штанів, а права, відганяючи сон, пройшлася по очах й опустилася, потираючи великим пальцем кінці інших. Це був високий, плечистий чоловік, вищий за мене, з нахилом уперед. Хоча його опущені повіки вдавали незворушність, під ними світилася погано прихована втіха — він очікував, що я зніяковію. Але я не був ні збентежений, ані збитий з пантелику і глянув йому прямо в очі. Я уклонився.

— Що ви тут робите? — суворо запитав він, повільно вимовляючи ці слова і наче розглядаючи їх перед собою. — Як ви потрапили на палубу?

— Зайшов трапом, — відповів я доброзичливо, не беручи до уваги можливі непорозуміння з його боку, бо вважав, що моя зовнішність досить красномовна будь-якої години і в будь-якому місці. — Я вас покликав, ви спали. Я піднявся і, чомусь не наважившись розбудити вас, вирішив піти вниз.

— Навіщо?

— Я розраховував знайти там когось. Як я бачу, — докинув я з наголосом, — мені слід назвати себе: Томас Гарвей.

Вахтовий витягнув руку з кишені. Його важкі очі геть прокинулись, і в них вималювалася нерішучість почуттів — помісь флегми і сказу. Мабуть, перша взяла гору, бо, стиснувши губи, він знехотя нахилив голову і сухо відказав:

— Дуже добре. Я — капітан Вільям Ґез. Якій обставині я мушу дякувати за такий ранній візит?

Але наразі й менш привітний тон не міг би збити мене з пантелику. Я був на лінії дедалі більшої рівноваги, під захистом усього цього випадку, в усьому обширі його ще не встановленого значення.

— Капітане Ґез, — мовив я, посміхаючись, — якщо вважати третю годину ночі початком дня, то, я, звичайно, з’явився занадто рано. Боюся, що ви визнаєте причину неповажною. Слід, утім, пояснити, чому я вийшов на палубу. Певний час я хворів, і мій стан, на думку лікарів, стане ще кращим, аніж тепер, якщо я трохи помандрую. Було визнано, що плавання на вітрильному судні, невибагливе існування, позбавлене навіть деяких зручностей, правитиме, так би мовити, за грубу фізіологічну правду, необхідну тілу вряди-годи точнісінько так, як груба правда часом виліковує недугу моральну. Сьогодні, гуляючи, я набачив цей корабель. Він, зізнаюся, мене полонив. Відкладати свою справу я не наважився, бо ж не знаю, коли ви підведете якір, і подумав, що завтра можу вже не застати вас. У кожному разі, прошу мене вибачити. Я можу заплатити скільки треба, і з цього погляду у вас не було б причини лишитися незадоволеним. Мені також абсолютно байдуже, куди ви попливете. Потім, сподіваюся, що ви мене зрозуміли, — я думаю, що усунув прикре непорозуміння. Решта залежить тепер од вас.

Поки я говорив це, Ґез уже мені відповів. Відповідь полягала у зміні виразу обличчя, значення якої я міг визначити як опір. Одначе розмова щойно почалась, і я не втрачав надії.

— Я майже впевнений, що відмовлю вам, — кинув Ґез, — тим більше, що це судно — не моє. Його власник — Браун, компанія «Арматор і Вантаж». Прошу вас зійти вниз, де нам буде зручніше говорити.

Він вимовив це ввічливим крижаним тоном вимушеного зусилля. Його жест рукою у бік трапу був точний і сухий.

Я спустився в яскраво освітлене приміщення, де, крім нас двох, не було ані душі. Побіжний погляд, кинутий мною на обстановку, не дав враження, що суперечило б моєму настрою, але й не роз’яснив нічого, хоча здавалося мені, коли я спускався, що буде інакше. Я побачив комфорт і гармидер. Я ступав вишуканим килимом. Опорядження приміщення виказувало багатство кораблебудівника… Ми сіли на невелику канапу, і в яскравому світлі я нарешті розгледів Ґеза.

Його зовнішність можна було вивчати довго і залишитися з заплутаним результатом. Виводячи обличчя, автори зазвичай захоплюються фасом, але ніхто не хоче визнати значення профілю. Тим часом профіль чудовий, тому що він являє собою основу силуету — одного з найрізкіших графічних вирішень цілого. Не раз профіль вказував мені на другу людину в одній, — наче одне приміщення з двома входами з різних боків. Я наділяю профіль значенням коментаря і тільки в тому разі не згадую про нього, якщо профіль і фас, з усіма проміжними перерізами, зрівняні духовним балансом. Одначе зустрічається це так рідко, що являє виняток. Так само не можна було