Читати книгу - "Ловець орлів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я знаю, кого вони оберуть! — сказала Келемана.
— Я також знаю! Вождем буде Вампін, мій майбутній чоловік! — вигукнула Чоромана.
Я не хотів говорити про свої сумніви. Члени Патуабу, які завжди збиралися в літній ківі, тепер зустрінуться в ківі Людей Зими — друзів і родичів Оготи. Це не віщувало мені нічого втішного. А мені, як ніколи, зараз так хотілося жити!
Незважаючи на велике наше горе, ми мусили працювати. Наступного ранку Келемана і я засіяли поле Кутози, а потім заходилися лагодити поливні канали на нашій ділянці. Працювали мовчки і думали лише про Самотнього Шпиля, який покинув нас навіки.
Настав шостий день. У полі робити було нічого, і ми залишилися вдома з Насітімою. Він ще не зовсім оклигав і почувався безпорадним і кволим. День тягся страшенно довго, ми майже не розмовляли. Коли сонце сіло за обрій, до нас завітала Чоромана. Сумно подивившись на мене й не зронивши ні слова, вона сіла біля Келемани. Нарешті на Південному майдані пролунав голос нашого касика. Він кричав, що заходить сонце, і кликав усіх членів Патуабу до північної ківи. Тоді Чоромана сказала, що допоможе Келемані провести Насітіму. Обидві жінки взяли його попідруч і вивели з будинку, а я залишився сам.
О, як хотілося мені жити, щоб помститися за смерть брата, за наругу над мирними тева! Здавалося, серце моє ось-ось порветься від ненависті до навахів, мого рідного народу. Повернулися жінки, підсіли до мене і обняли за плечі. Я відчував, що вони тремтять, наче змерзли.
Нарешті почулося човгання ніг на даху, і в кімнату зайшов юнак. Він сказав, що мене чекають у ківі. Ми вийшли разом. Він провів мене до Північного майдану, де зібрався великий натовп. Я пройшов повз людей, понуривши голову. Піднявшись сходами, я перетнув дах і спустився драбиною до внутрішнього приміщення ківи.
Всі члени Патуабу сиділи на лаві попід стіною, а Поаню — осторонь, біля вогнища. Коло її ніг, згорнувшись клубком, головою до вогню, лежала змія.
Я наче закам’янів. Мов крізь сон почув я голос Касика Літа, який назвав моє ім’я. Я ступив кілька кроків і став перед ним і Касиком Зими, який сидів праворуч од нього.
«Зараз мене засудять на смерть», — подумав я.
Наш старий касик підняв угору руку, ніби закликаючи до тиші, й сказав:
— Вампіне! Від того дня, як ти бранцем увійшов у Поквоге, ми, члени таємної ради Патуабу, спостерігали за тобою. У пуебло в тебе були вороги. Ми лишились задоволені, як ти з ними поводився — завжди справедливо. Ми пишалися тобою, коли ти вбив пазуристого ведмедя. Ми були вдячні тобі, коли ти вбив двох ютів. Під час нападу навахів загинув наш хоробрий військовий вождь, і ми знаємо, що ти врятував Поквоге, убивши вождя ворожого загону, убивши людину — свого однокровника. Вампіне, сьогодні ми тут зібралися, аби розглянути висунуті проти тебе звинувачення і обрати нового військового вождя. Ми всі зійшлися на тому, що ніхто не має підстав називати тебе зрадником, бо ти завжди мужньо захищав Поквоге. Поаню, яка тут сидить зі своєю священною змією, сказала, що ти хоч і молодий, але за все своє довге життя вона не зустрічала такого сміливого воїна, як ти. Вона запропонувала призначити тебе нашим військовим вождем. Тоді я перепитав усіх, чи згодні вони з Поаню, і всі без винятку схвалили її вибір. Вампіне, мені не треба запитувати в тебе, чи завжди ти боронитимеш Поквоге від усіх його ворогів. Твою відповідь ми знаємо. Вампіне, військовий вождю Поквоге, члене таємної ради Патуабу, займи вільне місце на цій лаві, де ще недавно сидів наш доблесний вождь Оговаса, який нині переселився в миле потойбіччя.
Чи зрадів я, почувши ці слова? Мій друже, я не вірив своїм вухам. Розгублений, я озирнувся довкола, але навіть ті, хто своєю ненавистю наганяв на мене страх, тепер люб’язно мені всміхалися. Сльози виступили в мене на очах. Ледве переступаючи, я підійшов до лави і сів на місце Оговаси. Підвівся головний шаман і почав заклинати богів, щоб зробили приємною і довгою стежку мого життя, а також стежки всіх тева. Коли він замовк, Поаню схилилася до своєї священної змії, щось прошепотіла їй і затягла пісню. Цю пісню я вже чув багато разів, мене знову охопило хвилювання, захотілося звершити великі подвиги. Коли пісня стихла, я підвівся і, опанувавши себе, промовив:
— Я вдячний усім вам за те, що обрали мене військовим вождем і прийняли до таємної ради Патуабу. Є в мене одне бажання, яке я хотів би негайно здійснити. Надто довго навахи грабували і вбивали беззахисних жителів наших пуебло. Тепер я хочу піти на них війною!
Запала мовчанка. Я сів, дивуючись, як міг я висловити вголос своє велике бажання. Нарешті мені відповів старий Касик Зими:
— Ми, тева, ніколи не ходили воювати в країну ворога.
— Через те вони й не бояться нас! — сказав я. — Щоправда, навахів дуже багато, але вони шастають невеличкими гуртами. Ми порозбиваємо їх один по одному.
— Авжеж! Авжеж! — вигукнула Поаню. — Вони повбивали наших близьких людей, ми мусимо помсти-тися.
Тоді й усі інші члени Патуабу схвалили мою пропозицію. Мене почали розпитувати, по скільки воїнів у загонах навахів і де їх можна зненацька захопити. Радилися ми довго. Касик Літа сказав, що цю пропозицію він обговорить із головним шаманом та Касиком Зими, а на четвертий день увечері сповістить нам своє рішення. На цьому й скінчилась рада.
Я довів Насітіму до нашої оселі, допоміг йому зійти драбиною на дах. Назустріч нам вибігли Келемана і Чоромана. Вони поклали Насітіму на м’яку постіль і з тривогою поглянули на мене. Я всміхнувся.
— Ти вільний, вільний?! — загукала Чоромана.
— Так, він вільний, і члени Патуабу обрали його військовим вождем Поквоге, — повідомив Насітіма.
Почувши це, обидві жінки наче очманіли з радості. Вони плакали, сміялися, обнімали й цілували Насітіму і мене. Потім заходилися готувати вечерю. Чоромана, скінчивши свою роботу, сіла біля мене й сказала:
— Вампіне, незабаром ти станеш моїм чоловіком. Завтра я почну будувати наш дім. Мені допоможуть Келемана, моя мати і тітка.
— Чудово! — відповів я. — До мого повернення ти збудуєш дім.
— До твого повернення? Ти кудись ідеш? Куди?
— На захід. У країну навахів. Помщуся за брата, за тридцять п’ять убитих тева.
— Ні, ні! Ти не підеш! Тебе вб’ють! — закричала вона, обнімаючи мене.
— Насітімо! Одного сина ми втратили, — озвалась Келемана. — Вампіна я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець орлів», після закриття браузера.