Читати книгу - "Дефіляда в Москві"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Шо панове-офіцери шукают? — спитав, старанно прагнучи говорити українською, але з помітним московським акцентом.
— Йди собі, старий, — огризнувся Дмитро. Але Остап зупинив його і потягнув чолов'ягу за рукав до себе:
— Не завадило б вінца випіть.
— Вінца нєт, а спірта — хоч залєйся, — жваво відповів московський чоловік.
— Що, Дмитре? — спитав Остап тоном, з якого все було зрозуміло.
— Гаразд, старий, веди, — гаркнув Дмитро на москвича.
— Прошу за мной, панове, — чемно запросив чоловічина офіцерів. Пішли вздовж дерев'яних яток і ввійшли в якийсь невеликий барак. Було тьмяно.
— Настасья, — крикнув мужичонка кудись у глибину і вже іншим тоном:
— Прошу, панове.
У приміщенні з'явилася жінка в куфайці й хустці навхрест, вона принесла ліхтар «летючу мишу» і повісила його над столом.
— Настасья, — звернувся до неї чоловічок, — у нас гості, випіть жєлают, собєрі-ка што надо на стол. Спірт запівать будєтє? — спитав українських офіцерів.
— А як же, — здивувався Остап. — Сифон давай і льоду.
— Сіфон? Вань, чо он? — спитала Настасья і здивовано подивилася на мужичка.
— Води кадушку прінєсі, дура — крикнув Вань. — Сідайте, панове, — фальшиво посміхнувся до офіцерів. — Літр спірта — три райхсмаркі, плюс закусь, вода, ну, то-другоє — для начала пять марок.
— А гривні підуть?
— Єщо лучшє, — зрадів Вань. Остап дав йому п'ятигривневу синю асиґнацію. Вань довго розглядав її до світла і спитав нарешті:
— А ето кто, Богдан Хмєльніцкій? Он завєщал нам дружіть, Росіі с Украіной, то єсть, а ви на нас напалі.
— Ето ви на нас напалі, — посміхнувся Остап, — ви напали на Україну ще 1918 року, а тепер просто ми перемогли. Не повезло вам, старий. Ну, давай, наливай.
Настасья поставила на стіл сулію зі спиртом, дерев'яне цеберко з водою, два алюмінієві кухлі, металеву миску з квашеною капустою, невелику сільничку з сіллю. Все.
— Прошу, панове, — заохочував гостей Вань. Дмитро з Остапом ніяково поглянули один на одного.
— Ти вот што, — сказав Дмитро, — ти, Ваня, давай перший хильни. А ми потім.
— Что-то я вас нє пойму, — здивувався Вань, — ілі нє довєряєте, ілі угощаєте.
— Угощаєм, угощаєм, — заспокоїв його Остап.
— Ну, тогда другоє дєло. — Вань узяв ще один алюмінієвий кухоль, наповнив його до половини спиртом, встав:
— Ну, панове. Нєсмотря ні на што, — за русско-украінскую дружбу.
— А чому б і ні? — погодився Дмитро. — Пий, Ваню.
Ваня випив спирт, зачерпнув води з цеберка, взяв пальцями трохи капусти з миски, заїв.
— Вілок, панове, ізвінітє, нєт, прішлось продать, так что — рукамі.
Дмитро й Остап вийняли ножі з викидними лезами, клацнули запобіжники, зловісно заблищали вістря. Вань перестав жувати, Настасья ойкнула.
Остап посміхнувся, поклав свій ніж на стіл, а Дмитро дзьобнув своїм капусту в мисці. Вань нервово засміявся.
Випили спирту, запили водою, причому Дмитро розвів свій іще в кухлі, а Остап спожив чистий. Їли ножами капусту. Випили ще, а потім ще. Через якийсь час виявилося, що капуста дуже смачна, вода — холодна, спирт — добрий. Нерозведений, очищений. Ваня — цікавий, інтеліґентний співрозмовник, а Настасья — гарна кокетлива дама, щоправда, трохи таємнича, але це лише додавало їй шарму. Блоківська незнайомка.
— Настасья, садісь возлє мєня, — мляво говорив Остап і пильно придивлявся своїми посоловілими очима до цієї московської пані. Очі в Остапа, за тверезости сіро-блакитні, тепер стали бляклими і порожніми, як у здохлої риби, а карі живі Дмитрові очі заблищали і налилися кров'ю.
— Садісь, Настасья, а, — заговорив російською і Дмитро.
— Я стєсняюсь, — пускала бісики з-під хустки, натягнутої на чоло, Настасья.
— Знаєш, Дмитре, я у Львові мав теж Настасью, — розповідав почервонілий Остап, забувши вже про московку. — Радше вона — Настя, має дуже файні цицьки, круглі й високі, вона закінчила школу пані Аліни з відзнакою — це такий вуз, готує дуже висококлясних фахових курвів, то ця моя Настя в любощах мала квалітет, дурна разом з тим була, як корок. Я, Митре, знаєш, натура поетична, оцю руку бачиш?
— Бачу, — похмуро відповів Дмитро. — І я таку саму маю, ну і що?
— Нє, — заперечував Остап, — у тебе не така. Ти своєю що робиш?
— Як що?
— Ну що, москалів ріжеш?
— Ну вот, опять протів москалєй, чєрті, — добродушно втрутився Вань, — а пілі за дружбу.
— Ну, ворогів ріжеш, — виправився Остап.
— Ворогів Неньки України і Матушки Росії, — спеціяльно для Ваня додав Дмитро. — Вот.
— Вот я і кажу — ти своєю десницею мос… ворогам горлянки ріжеш…
— Ріжу, бо є за що, — сказав Дмитро.
— І я ріжу, — катеґорично заявив Остап, — але ще й цією рукою вірші пишу.
— А я вот на балалайкє, — не витримав Вань.
— Отож, я натура поетична, — зіґнорував Ваня Остап, — і в перервах між оргазмами…
— Вань, а Вань, а што такоє оргазм? — спитала нервовим шепотом Ваня Настасья.
— Молчі, дура!
— Я, Дмитре, коли лежу з коханкою після того, люблю вірші читати — Антонича, Ольжича, Маланюка, часом свої… спроби… тож раз із цією Настею, що мала диплом з відзнакою від пані Аліни, лежимо після всього, і я почав читати щось модернове, а вона як схопиться — Остапе, мовляв, тобі погано, що тобі — льоду принести?! Я тоді дещо зрозумів. Митре, знаєш, там про свиней і перлини, принеси, кажу, сифон, лід і пляшку рому. Принесла, випили ми, і від того часу я поміж оргазмами п'ю ром і зельтерську воду, або коньяк, але ніколи не п'ю вино і не читаю курвам віршів.
Випили ще спирту, доїли капусту. Від голоду сп'яніння вже не приносило ейфорії, а збуджувало якусь незрозумілу лють.
— Настасья, садісь ко мнє! — крикнув Остап. Дмитро вийшов надвір, було вже темно, сіро, вогко і мерзенно. Треба виблювати, подумав, бо залишимося навіки в цього Ваня, треба хоч трохи протверезіти. Блював надсилу, запхавши два пальці в горло.
Коли Дмитро зайшов до бараку, Настасьї не було, а Остап із Ванем, обнявшись, цокались алюмінієвими кухлями.
— Де Настя? — спитав Дмитро.
— Пішла за курвами, —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дефіляда в Москві», після закриття браузера.