Читати книгу - "Світла і тіні ОУН"

керівних людей з німецьких концентраційних таборів, наприкінці 1944 року, дуже рішучо наполягав на тому, щоб якнайскорше знайти способи включення всіх перед арештуванням активних людей у нові форми дії поза межами батьківщини, узґляднюючи належні всім свіввідповідальні позиції. Ця настанова наочно виявилася на початку 1946 року, на доволі широко закроєній мюнхенській конференції, на якій тимчасово створений у Відні з крайових делегатів і звільнених «кацетників» Закордонний центр ОУН переформувався в Закордонні частини ОУН. Тоді власне, на цій конференції, у своїй довгій промові Ребет складав вислови льояльности Бандері і заяви готовости співпрацювати в ЗЧ ОУН, зрікаючися, якщо бажано, будь-яких політичних постів, — тільки в ім'я збереження правних основ ОУН, установлених ІІІ-ім Збором в Україні 1943 року і в ім'я визнання та шанування політично-програмових позицій, на яких у тому часі спиралася збройно-революційна і підпільно-політична боротьба України. Отож послідовно і потім, бувши після згаданої конференції поза проводом ЗЧ ОУН, і ведучи переговори 1953 і 1954 років у колі цілої уповноваженої «трійки», він переконано стояв на становищі, що зговорення потрібне і що єдність націоналістичних сил належить до кардинальних питань української визвольної політики. Коли ж у січні і лютому 1954 року, після остаточного відхилення Бандерою ухвал і доручень проводу ОУН в Україні, з уповноваженої «трійки» залишилася тільки «двійка» — Л. Ребет і 3. Матла, — то рішеність, виконати накладене краєм зобов'язання і діяти однозгідно з таким же рішенням солідарних із воюючою Україною однодумців за кордоном — створювала все таки окремий особистий тягар, хоч-не-хоч із іменем першого уповноваженого пов'язаної ситуації. Виникнення ще однієї, третьої ОУН, і очолення її в порівняно невеликому колі людей, серед загального нерозуміння еміграційним суспільством корінної політичної проблеми — ставило Л. Ребета в невдячну позицію нібито «конкурента» за ще одно «керівництво», у ще одному еміграційному угрупуванні. Без зайвих ілюзій щодо зовнішньої ефектности, зі стоїчним розумінням особистої непопулярности в цій ролі, і нарешті, з великою вірою в первинні сили нових течій і тенденцій розвитку на батьківщині, — уповноваження було прийняте, як важке зобов'язання, диктоване визнаваними принципами.

Стоячи на таких же самих принципових позиціях, ціле невелике середовище мало відвагу в обличчі прикрих внутрішніх труднощів обороняти і, подекуди, реабілітувати український державницько-визвольний націоналізм та його основні національно-суверенні вартості, що не повинні були розпливтися по різних побічних, принагідних чи окремими умовами і впливами створених, українському народові не притаманних явищах.

Коли зважити, одначе, всі практичні труднощі діяння в діяспорі взагалі, а зокрема всі ускладнення, перед якими стають нові формації на чужому ґрунті, і коли брати до уваги своєрідну еміграційну диспропорцію між твердо визнаваними принципами, але слабо практикованою оперативністю, то вже в час самих отих переломових потрясень суб'єктивно насувалося питання: чому часом комусь «написано» стояти якраз у час криз на невдячних постах, де, щоправда, великими зусиллями зберігаються принципи, але де актуальні «реальні здобутки» такі невловні?

Або іншими словами, вже з деякої ретроспективи, це питання може стояти так: як виправдає себе організація, у даному разі ОУН за кордоном, що зуміла оформитися, заперечуючи зло, і зуміла також позитивно сказати, чого вона хоче, але змушена була стартувати з практично важких позицій. Чи ОУНз спроможеться утвердити себе належною дійовою динамікою?

Такі питання стояли і перед тим, чиє ім'я, в силу умов, усетаки тісно зв'язалося з іще однією націоналістичною організацією на чужині, з постанням третьої ОУН.

*

Не дуже простим, з особистого погляду, в житті і політичній діяльності Л. Ребета було його становище і в одному з давніших етапів. Ідеться тут про період, якоюсь мірою епізод, у часі віднови української державности на Західньо-українських землях, на початку німецько-советської війни, коли створено було Державне правління у Львові 1941 року.

Від початку 1939 року Л. Ребет не займав політично-відповідального становища в ОУН. У наслідок з'ясованих у спогаді обставин, передавши керівництво Крайовою екзекутивою ОУН М. Турашеві, а опісля, з вибухом другої світової війни, вийшовши з польської тюрми, — він не належав ні товарисько, ні оперативно до оточення Степана Бандери. Останній, опинившися теж на волі, у спорі і в опозиції до Проводу українських націоналістів під керівництвом полк. А. Мельника, створив у Кракові новий осередок з доволі широких, здебільша молодих кадрів. Як учасник краківського ІІ-го Збору ОУН, що відбувся на провесні 1941 року, вже після створення Бандерою Революційного проводу, отже після фактично вже доконаного першого розламу ОУН, Ребет належав до невеликого, зрештою, гурта тих, що псували «одноголосність» збору в оцінках різних явищ і деяких дій провідника. Крім згаданого в спогаді принципу монопартійности, ця критичність відносилася ще й до деяких заходів, застосованих у конфліктовому процесі з ПУНом та до самого стилю внутрішнього керівництва, що принципово і практично стабілізувалося як провідницька система. Між іншим, у тому часі серед групи учасників збору зважувано навіть думку, щоби керівництво цим відламом ОУН віддати в руки Романа Шухевича. Одначе в тій ситуації це не мало великих виглядів на реалізацію передусім з тій причини, що С. Бандера, зайнявши зразу після виходу з тюрми провідну позицію, мав уже до свого розпорядження зв'язки і кадри, і, як лідер розіграного розламу, у революційно-емоційних колах утвердився вже «самозрозумілим порядком» у становищі безконкуренційного претендента на провідника.

На тому зборі немалою мірою виявилися також різниці поглядів щодо оцінки того періоду на ЗУЗ за головування Ребета у Крайовій екзекутиві, який охоплено більшістю матеріялу його спогаду. Нічого дивного, що, не зважаючи на опреділення Ребета по стороні Революційного проводу задля принципово-революційної настанови у визвольній політиці того часу — його і керівництва позиції були не в усьому однозгідні, а подекуди й доволі далекі. Тому Ребет і залишився й надалі поза складом проводу ОУН і взагалі відповідальних органів організації, очоленої Бандерою. Одначе напередодні німецько-советської війни, у пляні революційно-політичних акцій, звернених на нову дійсність, керівництво організації брало до уваги не лише відданих системі людей, але й узагалі все суспільство, в тому числі і «менше надійні» організаційні елементи. Ось так Ребет, як це й описано у нарисі, пішов з Кракова в Україну у першій лінії маршу, яким, разом із пересуванням фронту, мала, незалежно від чужої політики, визначуватися суверенна воля самого господаря української землі. Без сумніву, перспективи розвитку подій, зокрема щодо різних можливих варіянтів німецької політики в Україні, не були нікому ясні. Але Ребет, як людина взагалі з-поза кола «втаємничених», не мав щодо цього ніяких конкретніших інформацій «згори», і тільки з натяків друзів з військових кіл, та на підставі власної політичної логіки міг собі будувати припущення