Читати книгу - "Золоте теля"

Тримаючись прозорого затінку акацій, молочні брати перейшли міський сад, де товстий струмінь фонтана танув як свічка, проминули кілька дзеркальних пивних барів і зупинились на розі вулиці Мерінга. Квіткарки з червоними матроськими обличчями купали свій ніжний товар в емальованих мисках. Нагрітий сонцем асфальт шипів під ногами. З блакитної кахляної молочної виходили громадяни і витирали, ідучи, замащені кефіром губи. Привабливо відсвічували грубі макаронні літери дерев'яного золота, з яких укладалося слово «Геркулес». Сонце раз по раз підстрибувало у великих шибках дверей-вертушки. Остап і Балаганов увійшли до вестибюля і розтанули в натовпі ділових людей.

Розділ XI

ГЕРКУЛЕСІВЦІ

Як не намагалися начальники «Геркулеса», які часто мінялися, вигнати з своєї установи готельний дух, їм так і не пощастило цього досягти. Як не замазували завгоспи старі написи, вони все ж таки випирали звідусіль. То раптом у торговому відділі вистрибне слово «Кабінети», то зовсім несподівано на матових скляних дверях машбюро знову виникнуть водяні знаки: «Чергова покоївка», то виступали на стінах намальовані золоті руки, що вказували на місця «Для дам» (французькою мовою). Всюди випирав готель.

Дрібні службовці сиділи на четвертому поверсі в номерах, що коштували по карбованцю. Тут свого часу зупинялися сільські попи, що приїжджали на єпархіальні з'їзди, або ж дрібненькі комівояжери з варшавськими вусиками. Там ще пахло підпаховим потом і стояли рожеві залізні умивальники. В номерах, котрі чистіше, куди заїздили королі більярда і провінціальні драматичні актори, розташувалися завідуючі секціями, їх помічники і завгосп. Тут уже було пристойніше: стояли шифоньєри і підлога була обшита рудим лінолеумом. В розкішних номерах з ванними і альковами гніздилося начальство. В білих ванних валялися справи, а в напівтемних альковах висіли діаграми і схеми, що наочно розповідали про структуру «Геркулеса», а також про його зв'язок з периферією. Тут збереглися чудернацькі золочені канапки, килими і нічні столики з мармуровими дошками. В деяких альковах навіть стояли панцирні нікельовані ліжка з блискучими кульками. На них також лежали справи і всіляка необхідна переписка. Це було дуже зручно: адже кожний папірець завжди був під рукою.

В одному з таких номерів, а саме, в п'ятому номері, 1911 року зупинився славнозвісний письменник Леонід Андрєєв. Всі геркулесівці про це знали, 1 за п'ятим номером ходила в установі лиха слава.

З усіма відповідальними працівниками, що влаштовували тут свій кабінет, обов'язково мала скоїтись якась біда. Не встигав п'ятий номер як слід увійти в курс справ, як його вже звільняли і кидали на іншу роботу. Добре, коли без догани. А то, бувало, ще й з доганою, навіть з опублікуванням у пресі. Траплялося й гірше, про що навіть згадувати неприємно.

— Гаспидський номер, — в один голос стверджували потерпілі.—Ніхто й гадки не мав!

І на голову письменника, автора страшної «Розповіді про сімох повішених», падали найтяжчі обвинувачення, нібито саме він був винен у тому, що т. Лапшин взяв на роботу шість братів-богатирів, що т. Справченко, заготовляючи деревну кору, поклався на самоплив, чим і провалив заготівлю, і що т. Індокитайський програв у польський банчок 7384 карбованці 03 копійки казенних грошей. Як Індокитайський не викручувався, як не доводив у відповідних інстанціях, що 03 копійки він витратив на користь держави і що він може пред'явити на вказану суму виправдальні документи, нічого не допомогло. Тінь письменника-небіжчика була невблаганна, і одного осіннього вечора Індокитайського посадили. Справді, лихим був цей п'ятий номер.

Начальник усього «Геркулеса» т. Полихаєв містився в колишньому зимовому саду; його секретарка Серна Михайлівна раз по раз миготіла серед вцілілих пальм і сикомор. Там же стояв довгий, як вокзальний перон, стіл, засланий малиновим сукном, за яким відбувалися часті й довгі засідання правління. А нещодавно в кімнаті № 262, де колись містився малий буфет, засіла комісія по чистці, в складі восьми зовні непримітних товаришів з сіренькими очима. Приходили вони акуратно щодня і перечитували якусь службову паперацію.

Коли Остап і Балаганов піднімалися сходами, залунав тривожний дзвінок, і одразу ж з усіх кімнат висипали службовці. Навальність цього маневру нагадувала корабельний аврал. Проте це був не аврал, а перерва на сніданок. Дехто з службовців поспішав до буфету, щоб встигнути захопити бутерброди з червоною ікрою, інші ж робили в коридорах променад, закусуючи нашвидкуруч.

З планового відділу вийшов службовець з дуже благородною зовнішністю. Молода кругла борідка виросла на його блідому, ласкавому обличчі, В руці він тримав холодну котлету, яку весь час підносив до рота, щоразу уважно її оглядаючи. Цим вправам службовця трохи не зашкодив Балаганов, що забажав дізнатися, на якому поверху міститься фінансово-обліковий відділ.

— Хіба ви не бачите, що я їм? — сказав службовець, з обуренням відвернувшись от Балаганова.

І, не звертаючи більше уваги на молочних братів, він поринув у споглядання останнього шматочка котлети. Пильно оглянувши його з усіх боків і навіть понюхавши на прощання, службовець вкинув його в рот, випнув груди, змів з піджака крихти і неквапливо підійшов до другого службовця, який стояв біля дверей свого відділу.

— Ну, що, — запитав він, озирнувшись, — як самопочуття?

— І не питайте, товаришу Бомзе, — відповів той і, теж озирнувшись, додав — Хіба це життя? Немає ніякого простору індивідуальності. Все одне й те ж, п'ятирічка за чотири роки, п'ятирічка за три роки.

— Так, так, — зашепотів Бомзе, — якийсь жах! Я з вами згоден. Саме так: ніякого простору для індивідуальності, ніяких стимулів, ніяких особистих перспектив. Дружина, самі розумієте, хатня господарка, і та говорить, що немає стимулів, немає особистих перспектив.

Зітхнувши, Бомзе рушив назустріч іншому службовцеві.

— Ну, що, — запитав він, заздалегідь сумно посміхаючись, — як самопочуття?

— Та ось, — сказав співбесідник, — сьогодні вранці з відрядження. Пощастило побачити радгосп. Грандіозно. Фабрика зерна! Ви собі не уявляєте, що таке п'ятирічка, голубчику, що таке воля колективу!

— Ну, це ж буквально те, що я говорив щойно! — з запалом вигукнув Бомзе. — Саме так, воля колективу! П'ятирічка за чотири роки, навіть за три — ось стимул, який… Та візьмемо, зрештою, мою дружину. Хатня господарка — і та віддає належне індустріалізації. Хай йому біс, на очах зростає нове. життя!

Одійшовши вбік, він радісно похитав головою. За хвилину він уже тримав за рукав тихого Борисохлєбського і казав:

— Ви маєте рацію, я теж такої думки. Навіщо будувати Магнітогорськи, радгоспи, всякі комбайни, коли немає особистого життя, коли придушується індивідуальність.

А ще через хвилину його глухуватий голос уже булькав на площадці сходів:

— Ну, це ж самісіньке я щойно казав Борисохлєбському. Чого оплакувати індивідуальність, особисте життя, коли