Читати книгу - "На кленовім мості"

станцію. Усі схопилися, поспішили до виходу, він — теж. Коли вже прибули на станцію, що була за 22 км, і вийшли на платформу, виявилось що Петро... босий. Тепер він і сам згадав про взуванку! Що ж було робити? Онопрійович з досадою й докором дивився на бідолаху, вже хотів додому відправляти, аж тут котрась із дівчат (і треба таке!) принесла свої галоші, які вона завбачливо поклала до сумки, щоб (знову ж таки!) зберегти туфлі на випадок дощу. Так Петро доїхав у чужих галошах до Києва, а там уже Григорій Онопрійович купив йому прорезинові «балетки», як їх тоді називали, і щасливий Петро набрав цілком урбанізованого вигляду... До речі, через кілька років він з успіхом склав екзамени, став студентом політехнічного, а згодом — талановитим конструктором.

Щороку я кудись їздила зі своїм вчителем, а коли навчалася в інституті, то він став запрошувати мене напарником, бо вже мала неабиякий досвід організації далеких екскурсій. Згодом, працюючи в школі, я, як і мій незабутній учитель, щороку вирушала зі своїми учнями в походи, на екскурсії і далекі туристичні подорожі.

...Дороги, дороги. Скільки ж їх пройдено, переїжджено і по Черкащині, і по «інших світах», як казала колись бабуся!

Ось і сьогодні старенький автобус поволі котиться засніженою дорогою, минає знайомі, притихлі, такі далекі від міського святкового новорічного шуму, світла, гомону, села. Мимоволі згадую Шевченкові рядки: «Вже минули Воронівку, Вербівку, в Вільшану приїхали...»

Зараз зима, і людей майже не видно. А я, як і колись у дитинстві, вдивляюсь і вдивляюсь у такий звичний, і такий тепер болісний для мене пейзаж: ось новий цегляний будинок (раніше тут таких не було!), а за ним — ще кращий, причепурений, з гаражем і просторими господарськими прибудовами (молоді, певно, живуть!). А поруч — бідненька хата, мабуть, ще після війни збудована — доживають віка старі й одинокі люди. Далі — не протоптано стежку, чорніють порожні, а часом і розбиті вікна, криниця, сарай похилились, не потрібні нікому. Пустка... Дивлюсь-ще одна, а там—уже напіврозвалена. Дивно і боляче бачити, як стоять порожніми ще добрі, цілком придатні для життя, сільські оселі. Вимирає село...

Знайомий з дитинства цукрозавод, колись один з кращих і найстаріших, схожий на скелет: розібрано цехи, розвалено більшість споруд. А війну вистояв...

Порожні хати, наче покинуті напризволяще старі, немічні люди, з докором дивляться вслід автобусові проваллями мертвих очей, а в душі зринає якась пекуча туга за тим, що здається, ми, нинішні люди на цій благословенній землі, втрачаємо безповоротно, назавжди.

X. Мої університети
(наука життя)

Уміти жить! Складне, високе вміння,

Котрого жодна книга не навчить,

А лиш навчає досвід і терпіння...

І. Франко

Очевидно, шлях дорослішання й справжнього пізнання світу починається від шкільного порога.

Пам’ятаю похмурий, сірий ранок, закутаний у щільну завісу дощу, ранок 1 вересня 1947 року, коли мені випало вперше переступити поріг школи. Непривітно зустріло нас і старе, низеньке приміщення (в новішому вчились старшокласники), не радували й кривобокі пошкрябані парти. Однокласники, споряджені торбинками на шлейці через плече замість портфелів, вбрані переважно в фарбований одяг з домотканого полотна або щось куценьке, перешите, — ось що залишилось у спогадах про початок школярства.

Не скажу, що відразу поталанило з наставниками: за перші чотири роки у мене помінялось аж п’ять учительок, не лишивши жодного помітного сліду ні в пам’яті, ні в душі. А ось у середніх і старших класах мене вчили набагато краще, особливо мовам, історії, географії, хімії. Правда, на жаль, я дещо пізно зрозуміла красу і логіку математики — чудова вчителька Г. І. Шпошнікова прийшла де нас лише в 9-му класі.

Вони були порядними, вимогливими й кваліфікованими, мої вчителі, користувались повагою в селищі — були особистостями, кожен по-своєму. Наша школа, як на той час, давала добрі знання — з її стін вийшло немало достойних людей. Спочатку церковно-приходська, потім неповносередня й середня, вона недавно відсвяткувала своє 90-річчя.

Мама розповідала, як через місяць після звільнення селища від фашистів викликали до райвиконкому «найстаршу по званню», тобто по освіті й досвіду, Курасу Т. Ю. (саме вона пізніше стала моїм класним керівником) і призначили в.о. директора, давши відповідні вказівки... Вони з мамою були подругами, навіть далекими родичами, а тому прийшли до школи удвох, подивились кругом, посідали на ґанку... й заплакали: школа зіяла розбитими вікнами й дверима, скрізь був безлад і руїна. Допомогли люди — жінки, діди, старші учні, бо розраховувати треба було тільки на свої сили.

В час мого учнівства в школі ще було багато переростків, особливо в старших класах. Вони трималися «солідно», відповідально й наполегливо вчилися, а це, безумовно, впливало і на нас, малих.

Поступово життя відроджувалося, з’явилося й кіно, яке «крутили» частинами, між якими були паузи, і глядачі мучились, як і нині під час реклами. Учням увечері ходити в кіно не дозволяли, але час від часу організовувались культпоходи після уроків на такі фільми, як «Падение Берлина», «Сталинградская битва».

Вечорів у школі не було, проте на початку 50-х за ініціативи учителя української мови й літератури Олекси Омеляновича було започатковано традицію — випускники ставили спектаклі. Ясно, що це відбувалось «на великій сцені», і хоч декорації, костюми були аж надто умовно-примітивними, проте інтерес до шкільних вистав був значним: приходили подивитись «на своїх». Для постановки вибирались здебільшого п’єси І.Карпенка-Карого та О.Корнійчука, традиційно інсценізувалися поеми Т.Шевченка. Приміром, наш випуск (два класи) здійснив постановку Шевченкової «Наймички» (мені дісталась роль Ганни), а потім підготували комедію І.Карпенка-Карого «Суєта», в якій я грала Аделаїду.

До речі, в селищі у той час працював ще один драмколектив, членами якого були вчителі, службовці, колгоспні спеціалісти. Моя мама ще до війни, маючи гарний голос, спробувала себе в ролі Наталки-Полтавка, а