Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

— Здається, нещодавно через тебе здійнявся ураган? — вів далі Зосим, дивлячись Прошкові у вічі.

У хлопчини пересохло в горлі. Він і без того ніяковів перед незнайомцем, а тут зовсім розгубився. Заперечувати не мало сенсу. Судячи з усього, посланець був не простим смертним, якому можна морочити голову. Настав час розплати за свої магічні досліди. Викликати ураган у королівському палаці — не жарт. Прошко хотів кивнути у відповідь, але шия ніби закам'яніла. Зібравшись з духом, він видихнув:

— Я не навмисне. Так вийшло.

— Тобі не потрібно переді мною виправдовуватись. Я прийшов не для того, щоб судити. Мені стало відомо, що придворний астролог шукає для тебе наставника.

Прошко засоромився, що він сумнівався в добрих намірах старого астролога. Хлопчина почервонів, хотів щось сказати, але чи то від хвилювання поперхнувся й закашлявся.

Маріка недовірливо огледіла незнайомця з ніг до голови.

— Ви з острова Гроз? — запитала вона.

— Так. Мене звати… Зосим, — відрекомендувався незнайомець. Він ледь помітно запнувся, називаючи своє ім'я. Маг знову ризикував пробудити у дівчини спомини, та його побоювання виявилися марними, і він усміхнувся:

— Чому ти раптом перейшла на ввічливе звертання?

— Ви ж не примара.

— Дехто виявляє примарам більше поваги, ніж живим, — зауважив Зосим.

Маріка похитала головою:

— Ні, з ними треба на рівних, інакше не можна.

— А ти смілива.

— Ні, я спочатку їх страшенно боялась, а потім зрозуміла, що вони не злі. Просто нещасні. А для чого ви прибули з острова?

— Щоб пояснити цьому юнакові, як туди потрапити.

Від надміру почуттів Прошко впав на коліна.

— От спасибі! Невже збулось? І я вивчуся на чародія?

— Устань із колін, і не треба мені дякувати. Тепер усе залежить від твого старання, — сказав посланець.

У Маріки на душі стало нестерпно тоскно. Більше за все на світі їй хотілося також вирушити на далекий острів.

— Візьміть мене з собою. Я не чарівниця, але готова виконувати будь-яку роботу. Я не завдаватиму вам клопоту, — гаряче попрохала вона.

Голос Маріки змусив Прошка отямитися від захвату, що переповнював його. Йому стало соромно, що за власною радістю він зовсім забув про те, що дівчина переживає не найщасливіші дні свого життя.

— Будь ласка, дозвольте їй поїхати, — з жаром підхопив він.

— Це могло б мати місце, якби твоя подружка була сиротою. Та навряд чи її відпустять рідні,— злукавив Зосим.

— У неї немає рідних, — квапливо запевнив його Прошко.

— За мною нікому побиватися. Всі тільки радітимуть, — сказала Маріка, хапаючись за тоненьку ниточку надії.

Зосим із полегшенням зрозумів, що вона піймалася на приманку.

— Значить, кажеш, ти не чарівниця? А як же ти збираєшся на острів, де живуть маги? — не втримавшись, пожартував він.

Він розумів, що грається з вогнем, але хотів до кінця переконатися в тому, що юна чародійка не відає про своє призначення.

— Ну, я дещо вмію, — ухильно відповіла Маріка.

— Що ж? — насторожився маг.

— Можу кров зупиняти, — випалила вона.

Зосим ледве стримав усмішку. Перед ним стояла могутня чарівниця й раділа мов дитина, що вміє зупиняти кров. Проте Маріка й справді була дитиною. Незважаючи на те, що дівчина подорослішала, вона залишалася по-дитячому наївною та безпосередньою. Настане час, і вона дізнається про свою могутність, а поки що нехай лишається в невіданні для її ж блага.

— У п'ятницю Юпітер увійде в положення, сприятливе для мандрів. Кращого часу, аби потрапити на острів, не знайти. Вам потрібно вдосвіта вийти з міста через східну браму. Звідти півгодини ходьби до закруту ріки. Коли займеться зоря, з'явиться вітрильник. Він зачарований, як і сам острів, тому простому смертному його не розгледіти, слід дивитися не очима, а душею. Як побачите його, промовте заклинання:

Вітрильник наблизиться просто до вас. Підніміться на борт, і човен сам доправить вас на острів. Тільки не зволікайте. Чари не вічні. Тільки-но сонячний диск одірветься від горизонту й підніметься в небо, заклинання втратить силу. Вітрильник розтане в повітрі, як нездійсненна мрія. Я впевнений, ви впораєтесь, — завершив свій монолог Зосим, пильно подивившись на дівчину.

— Звичайно, — у два голоси запевнили його мандрівники.

— А тепер повертайтеся додому. І пам'ятайте, ніхто не мусить знати про нашу розмову.

Хлопець і дівчина повернулися до виходу, та в кімнаті щось змінилося. Двері зникли. Перед очима у Маріки все попливло, а коли прийшла до тями, вона побачила на місці дверей натюрморт у помпезній позолоченій рамі. Дівчина перебувала у власній кімнаті. Вона обернулася до незнайомця, але того і слід простиг, а