Читати книгу - "Крамниця щастя"

— Та... так. Нічого. А що у вас тут трапилося?

— Та це дівчисько забуло виконати замовлення. А потім почало верзти всілякі дурниці про те, що щастя неможливо купити, що вона нікого не робить щасливим і таке інше. Ненормальна!

— Ні, мамо, я знаю Марину. Вона би просто так цього не говорила.

— Та ну. Загулялася з хлопцями — от і забула про замовлення.

— Марина не могла, щось, певно, трапилося.

— О, а ти, я бачу, не просто так, а дуже добре знаєш цю дівчину.

— Це не має ніякого значення.

— Дивися сам. А її таки буде звільнено.

— Зачекай. Не поспішай із цим. У Марини були серйозні підстави так вчинити. Я впевнений.

— Вона й сама не хоче більше працювати.

— Чому?

— Каже, що її мучить те, що в неї не виходить дарувати людям дива.

— А чому вона так сказала?

— Мовляв, ті дива, які замовляють своїм коханим і близьким, не завжди приносять радість. Не знаю. Вона перша, хто про це сказав.

— Може, інші просто боялися?

— Ні. Думаю, що ця дівчина занадто гостро все сприймає. Але мені подобається її ідея.

— Яка?

— Про дива, які ми можемо творити для дітей у притулках і лікарнях. Може, спробувати, як гадаєш?

— Варто, але треба спочатку розібратися, чому вона так вчинила, — задумливо промовив Олексій.

Марина йшла додому й ревіла. Вона почувалася ошуканою й зрадженою. Ні, їй не було шкода роботи. Як Олексій міг так вчинити з нею? Ні, він начебто нічого не зробив, бо він не зобов’язаний їй розповідати про своїх батьків, але ж... Якось не порядно так. Якби любив — розказав би.

Марина ковтала сльози й схлипувала. Якось все так нещиро. І без роботи залишилася. Микола пробував утішити її, але Марина тільки відмахувалася. Їй зараз не до нього. А Микола почувався винним, адже це через його сестру таке трапилося. Він пробував витирати їй сльози, але вона не давала. Він обійняв її ніжно й гладив волосся, вона притихла й притулилася. Тільки час від часу здригалися худенькі плечі. Микола взяв Марину легенько за підборіддя, нахилився й ледь чутно доторкнувся до її щоки губами, наче не був упевнений, чи можна поцілувати дівчину. Марина сполохано відсахнулася:

— Не треба!

— Чому? — не відпускав Микола дівчину, а, навпаки, щільніше притулив її до себе, наче боявся, що вона втече.

— Не треба — і все! — Марина починала дратуватися.

— Я люблю тебе.

— Припини, Миколо! Ми просто друзі, — Марина легенько висковзнула з обіймів і трохи відійшла від Миколи.

— Марино, не відштовхуй мене!

— Я ніколи тобі нічого не обіцяла. Облиш. Ми просто друзі — і все! — Марина відчувала дратування. День і так видався важким, а тут ще Микола зі своєю любов’ю. Ну чого він?

— Але ми можемо бути чимось більше, ніж просто друзями, — не вгавав Микола й спробував узяти Марину за руку. — Нам так гарно вдвох. Хіба ні?

— Гарно, бо ми друзі. Я не люблю тебе. Розумієш? Мені з тобою цікаво, легко, весело. Але, окрім дружби, нічого більше тобі запропонувати не можу, — Марина почувалася незатишно.

— Подумай добре. Ніхто ж не змушує тебе відповідати зараз. Я чекатиму. Чекатиму стільки, скільки буде потрібно.

— Миколо, я дуже втомлена. Облиш ці розмови. Я хочу додому. Пусти мене, — зітхнула Марина.

— Добре, як скажеш. Але я чекатиму, — Микола пригорнув Марину до себе, обережно поцілував її в щоку, різко розвернувся й пішов геть.

У гуртожитку Марина зарилася з головою під ковдру й плакала. Не за втраченою Миколиною дружбою (вона розуміла, що якщо хтось один із двох любить, то вже ні про яку дружбу не може йтися), не за втраченою роботою (буде знову роздавати флаєри або ще щось), а за втраченим коханням.

Вона втомилася. Втомилася боротися з вітряками. Втомилася бігати за Олексієм. Втомилася намагатися щось йому доводити. Втомилася від його метань, коли він начебто і любить, і не любить. Втомилася нишком спостерігати за ним. Втомилася вистежувати на перервах і вдавати, начебто вони зустрілися випадково. Вона втомилася від його байдужості. Від його холоду, який не давав їй жити.

Закоханість нагадує політ без крил. Ти летиш, ти забуваєш, що ти не янгол і що ти не можеш ось так безкарно літати. І хтось несподівано каже, що твоя любов немає крил. І ти раптом згадуєш, що ти не вмієш літати і падаєш, боляче вдаряючись об асфальт. Це ж не сон, у якому можна змахнути руками й полетіти.

Це доросле життя, у якому заборонені польоти без крил. Крихке серце не витримує такого