Читати книгу - "Право на пиво"

елементарно, Ігорю. Усе, що бачили мої очі і чули мої вуха там, на горі, — це добротна комп’ютерна гра. За ті місяці, що я був поза Контролем, я все це і підготував. Спроектував спеціальний шолом віртуальної реальності з вбудованою відеокамерою і маленьким ракетним двигуном. Написав програму, що могла б на реальність, яку фіксувала відеокамера, накладати в реальному часі елементи псевдокатастрофи. Спроектував курточку з вшитими спеціальними пластинами, що мали приводи, які у потрібний момент імітували тиск на спину «падаючої» сосни. У сосну помістив бактерії Xylophyllus sp, які дуже люблять деревину. До речі, моє відкриття знадобилося.

— Яке відкриття?

— Ти ж знаєш, Ігорю, що у мене хоббі досить своєрідне — захоплююся усілякими мікроорганізмами.

— Ну?

— Рік тому, експериментуючи у себе в лабораторії з крихітками Xylophyllus sp — цими великими любителями деревини, я в лабораторну чашку з ними випадково крапнув кілька крапель свого улюбленого пивця.

— «Оболоні»?

— Сто п’ятдесят п’ять років вірний прихильник. Але ми відволіклися. Чашку цю я через власні лінощі не помив, а вранці побачив, що культура цих Xylophyllus sp розмножилася неймовірно, і від тирси не залишилося й сліду, образно кажучи, ні ріжок, ні ніжок. Не Xylophyllus sp, а просто піраньї.

— Ти вже як Флеммінг. Той теж чашку полінувався помити після дослідів. У результаті відкрив пеніцилін і обезсмертив своє ім’я.

— Він ім’я, а я — тіло. Мені здається, другий варіант кращий, га?

— Ти, Борю, я бачу, став циніком.

— Краще мати здоровий цинізм, ніж… не мати нічого, і себе, у результаті — теж.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— До речі, я ще з ними кілька місяців експериментував. Виявилося, що у цих безмозкових добрий смак.

— І, як не дивно, збігається з твоїм, — Ігор Миколайович посміхнувся.

— Ти сумніваєшся в моєму аристократичному смакові?

— Ні секунди! — обоє розреготалися.

— Виявилося, — продовжив Борис Іванович, — ці Xylophyllus sp найсприятливіше почуваються в середовищі «Оболоні». Ніякі інші сорти такого ефекту не давали. Отож, засіявши їх у деревину сосни, я щодня приходив туди. Помилуюся сходом сонця, помрію, пофілософствую, поп’ю своєї улюбленої «Оболоні» і ковток — їм. Нехай поласують за моє здоров’я!

— А якби сосна упала завчасно?

— Я в неї загнав метровий штир з ураніту, три десятих міліметра в діаметрі з маленькою ракеткою на кінці, замаскованою під сучок. Такий стрижень не те що сосну, поїзд витримає. Далі все просто. На горі я надягнув шолом на голову, і відразу автоматично включилася програма. Поки я «дивився» удалину, експрес проїхав. Я відразу «подивився» на годинник. Він показав, що до «прибуття» експреса залишилася хвилина. Програма послала радіосигнал на ракетку, укріплену на уранітовому стрижні. Вона цей стрижень висмикнула і закинула його за багато кілометрів в океан. Ну а сосні, ґрунтовно під’їденій бактеріями, нічого не залишилося, як упасти з п’ятдесяти метрів на дорогу. Ну, а мене наприкінці ракетний двигун на шоломі ґрунтовно саднув об валун. Так, що навіть руку потрощив. За правдоподібність довелося заплатити реальною кров’ю. Потім спеціальні затискачі на курточці і шоломі відщебнулися, і той же двигун відніс пластини та шолом в усе той же океан. Обідрана після «змагань» із сосною курточка залишилася на мені. «Наглядач», після того, як мене гепнуло об валун, послав виклик рятувальникам. Оце й усе: закривавлене тіло під валуном, сосна на дорозі і врятований мною експрес з сотнями людей. І Великий Бебі штампує: «Ол райт. Достойний».

— Справді, просто. Тепер подивимося, як до цього поставиться Всевишній.

Борис Іванович здивовано подивився на друга.

— Борю, ти, звичайно, читав нашумілий звіт Інституту Глобальних Проблем «Сліди Бога»?

— Де наводиться купа доказів існування Бога?

— Так.

— Читав, звичайно.

— Основні положення пам’ятаєш?

— Пам’ятаю основне. Ймовірність випадкового виникнення стійкого на довгий період часу Всесвіту є число з такою кількістю нулів після коми, що їх більше, ніж атомів у нашій галактиці.

— І проте Всесвіт існує.

— Отже, Бог — є. То й що?

— До цієї доповіді додавався таємний додаток. Називався він «Гнів Бога».

— І що в тім додатку?

— Там наводиться статистика смертельних випадків з людьми, які одержали друге життя.

— І що ця статистика показує?

— Смертність серед таких людей у п’ять разів вища від середньої. Причому всі вони гинули в результаті нещасних випадків. Як ти розумієш, від хвороб ми б їх вилікували.

— Ти думаєш, що це Бог таким чином виражає своє невдоволення тим, що люди самі вже можуть собі подарувати безсмертя?

— Тоді б він убивав усіх. А так — тільки вибірково. У додатку робиться висновок, що Всевишній забирає тих, хто, на Його думку, не гідний другого життя.

— То що ж ви всім людям голови морочите, Клонували б усіх підряд. А там би Господь розібрався, хто гідний, а хто ні. А цього Великого Засранця в утиль. Патякаєте — засмітимо генофонд, зникне наймогутніший стимул для напруженої, ефективної роботи. Теж мені, охоронці чистоти. Асенізатори срані.

— Ага. І без останніх боягузів залишимося. Тобі не треба нагадувати, скільки коштує один грам «прискорювача життя»? Тепер дуже накладно, Борю, гратися в піжмурки з Кістлявою. Тож не кип’ятися.