Читати книгу - "Коли повертається веселка"

Собака, махаючи хвостом, дивився то на свого господаря, то на Таню.

– Так, я не виспалась. Я журналіст, працюю до ночі.

– А-а… – Він присів на лавку. – Ви в місцевій газеті працюєте?

– Ні, я з Харкова.

– А я з Києва. Ми з мамою приїхали сюди нещодавно. Так сталось, що мене збила машина і мамі довелось продати квартиру, щоб оплатити лікування. Я живий. – Він радісно усміхнувся. – Це чудово, бути живим.

– Так, це чудово…

– Ви у Жовтоводську в справах?

– Та ні… Я тут мешкала, дуже давно, в дитинстві. Приїхала подивитись.

– Я вас розумію, я теж люблю приїздити в Київ, дивитись на вікна свого дому, гуляти у дворі. Дитинство неповторне, правда? Ви за дитинством сюди приїхали?

– Ні, я приїхала просто подивитись, – уперто повторила Таня.

– Я двічі був у Харкові, – сказав чоловік. – Гарне місто, особливо пам’ятник Шевченкові. Та й харків’яни відрізняються від киян.

– Чим? – запитала Таня більше із ввічливості, аніж із цікавості.

– У вас багато гарних жінок, особливо на Сумській вулиці. І багато інтелігентів. Як вам у Харкові?

– Краще, ніж тут.

– Справді? – Він зацікавився. – Я теж вважаю, що Жовтоводськ – якесь незграбне і незатишне місто, тут є щось таке, що заважає жити. Ми тут уже майже десять років, а друзів так і не знайшли. Кажуть, що кожне місто має своє обличчя, у Жовтоводська воно недобре. У мене склалося враження, що я тут, як незваний гість. Мама зі мною погоджується, зараз підшуковуємо квартиру в Києві. Нехай маленьку, але в Києві. Ви не знаєте, чому тут так погано?

– Тут мало любові, – відповіла Таня. – Щиро бажаю вам повернутися додому.

– Дякую. І вам усього найкращого.

Собака гавкнув, і Таня сіла в авто.

Залишаючи місто дитинства, вона все більше розуміла, що немає у світі місця, де б вона могла, затамувавши подих, промовити: «Тут минуло моє дитинство». У старенькому будинку, де почала пізнавати світ, вона відчувала постійну провину. Перед ким? Цього вона так і не зрозуміла, але їй ніколи не хотілося пройти поряд із тим будинком чи позаглядати в щілини, зайти і почути, як скриплять двері. Годі вже й казати про помешкання вітчима – уособлення небезпеки і зла. Там вона завжди почувалась, як у потязі: все готувалась вийти на зупинці з назвою «Щастя», все чекала, що ось-ось оголосять станцію. Але її так і не оголосили, довелось стрибати під час руху. І ніхто не помітив, як вона стрибнула. І ніхто не зауважив, що вона могла стрибнути на землю і більше не звестись.

Що ж таке притягує до рідних стін? Що змушує із хвилюванням дивитись на вікна і торкатись поручнів у під’їздах, у дворі шукати стару лавку, на якій бавилась ляльками? Любов, ніжність, турбота і хвилювання в очах мами. Без цього все тьмяніє, без цього немає дитинства, немає щастя, все чорне. Скільки вона чекала, що мама скаже: «Я люблю тебе», – обійме, подарує відчуття, що вона потрібна їй, що своїм народженням вона ощасливила маму. Це ж не тяжко – сказати: «Я люблю тебе», – і вдячне дитяче серце від щастя вискакуватиме з грудей.

Термометр показував, що на вулиці чотирнадцять градусів. Варто купити светр. О дев’ятій ранку Таня зателефонувала синові, але він не відповідав. Наступний дзвінок був головному редакторові.

– Михайле, я, можливо, не повернусь до понеділка.

– Добре. У тебе все йде за планом?

– Так.

– Моя допомога потрібна?

– Ні, дякую. Мені просто потрібен час.

На заправці вона залила повний бак у авто, а потім виїхала на окружну. За шістдесят кілометрів повернула на сільську дорогу, всю в ямах і калюжах; чорно-сіра смужка вигиналась поміж чорними, тільки-но обробленими полями. Ані будинків, ані людей, тільки два лелеки у великому гнізді на сухому дереві. В кінці смужки, якщо вірити «Ґуґлу», має бути міст.

Але моста не було. Не довіряючи власним очам, Таня вийшла з машини. Колись тут таки був міст, про що нагадували дерев’яні стовпчики, що стирчали з води. На другому березі, поряд із величезним пеньком, дном догори лежав човен.

Тані здалось, що вона заблукала, тому повернулась на трасу і зупинила автобус.

– Міст був, – сказав водій. – Але його знесло брилою льоду, ще не відновили. Грошей нема. Місцеві винні, берег тут увігнутий, щовесни затори. Раніше лід спилювали, а тепер нема кому. Дачники спилювати не будуть, це ж усе лаве, – уїдливо додав він. – Ось і мають тепер холеру.

– А як іще можна потрапити до Градна?

Водій знизав плечима:

– Ніяк. Місцеві ченці на човні пливуть, коли їм треба в райцентр. Попросіть, вони вас перевезуть, не відмовлять, вони не дачники. Але їх ще дочекатись треба.

– А де вони переправляються?

– Та там, де був міст, де ж іще!

– Я бачила човен на іншому березі. Може, це їхній?

– Може, й їхній…

– А об’їхати ніяк? Довго