Читати книгу - "Багряний рейд"

Миргороді. Думав листи йому писати. Знаєш, чому не писав? Бо інші, хто вважав так само, настрочили їх швидше! І швидше були покарані, за наклеп на радянську владу та її керівників. Заслужених товаришів, героїв війни, вірних послідовників справи товариша Леніна, таке. Провід правильно робить, залучаючи в рейди тих, хто прийшов сюди з тої сторони. Ти, друже Дунай, зі своїм досвідом розвідника лоба розіб’єш, не відчувши місцевої специфіки.

— Поясни.

— Сам побачиш.

— Люди інакші?

— Різні люди. Обставини інші. Тобі тут мозок не патрали зовсім. Їм там, — Коломієць кивнув через плече, — з десяток років щонайменше. Аби мене сюди не закинули диверсантом, сам би дійшов, рано чи пізно. Маю голову. Ти питав мене, до речі, що було б.

— Пішов би Сталіна вбивати?

Максим повів плечима.

— Пуста розмова, Дунаю. Дурна. Уже не скаже ніхто, що було б і з ким. Я тебе почув. Кого віддати тобі для розвідки — подумаю. Агітувати мене, бач, не треба. Не з тієї ти референтури. Хоча бачу тепер, як ти червоних агітував.

Коломієць повернувся, аби йти геть.

Дунай двома широкими кроками наздогнав, шарпонув за плече, розвернув.

— Стій.

— Руки забери.

— Стій і слухай мене, коли мудрий такий.

Зараз Дунаєві очі звузились. Максим знав: це означає ледь стриманий гнів.

— Ти бачив, як я тепер чиню з совіцькими офіцерами. Раніше агітував. Тепер нема потреби. Я вбиватиму їх на місці. Не відразу, але маю повне право не брати полонених. Так, ти правий, вони нестійкі, непевні. Час показав — зрадників найбільше серед них. Комуна сидить у головах, то є зараза, стійка бацила, погано лікується. Отже, на східняків покладатися не варто. Але ось що скажу: були часи, коли полонені мені багато про що говорили. Серед іншого — про те, як у боях, під час атаки, червоні зводили рахунки один з одним. Не через переконання, ні. Обоє мали квитки в кишенях, партійні чи комсомольські. Та якось медична сестра гуляла з одним, потім пішла з іншим. Чим не привід всмалити ворога в спину?

— Не вловлю, до чого хилиш. Уже вдруге намагаєшся щось довести.

— У нас подібних звичаїв нема, — відчеканив Дунай. — А в совіцькій армії отак підло вбивати тих, з ким посварився, — традиція, бач. І не лише у війську. Сам же щойно казав: доноси, кляузи… Чим не постріл у спину? Згоден, що совіцькі бздури погано лікуються?

— Про те й товчу весь час. Аби не мріяв дарма про швидкі…

— Тихо будь, — перервав Дунай, підійшовши впритул. — Ти все свідоме життя пробув під Совітами. Вражений тими самими бацилами, які зле лікуються. Ось чому можеш при нагоді стріляти в мене. Вузлик за той випадок зав’язав.

— Гм. Вважав тебе мудрішим.

— Вважай краще обережним. Стежу за тобою, у разі чого першим стрілятиму. І стрільці твої мене зрозуміють. Навіть підтримають, як побалакаю з ними.

Відступивши з виглядом переможця, Дунай засунув великі пальці обох рук за ремінь шкірянки, трохи випнув уперед груди.

— Тобі краще забути образи. Бо війна. Отак, Східняче.

2. Волинь, район Ковеля — Житомирщина, район Коростишева

У рейд виступили, як сіло сонце.

Саме йшло на спад бабине літо, і осінь немов махала їм на прощання останніми теплими днями, бажаючи щасливої дороги. Дерева вже поволі вбиралися в багрянець, грали у променях, немов іскрили вогнем. На диво, за цей час не падали дощі, тож шлях, принаймні якась його частина, обіцяв бути без перешкод.

Коломієць, звиклий засинати й просинатися, коли треба, цієї ночі крутився, складаючи промову. Чомусь дуже кортіло сказати слово хлопцям, дарма що Дунай кидатиме скептичні погляди. Обставини вимагали чогось гарячого, полум’яного, закличного й викличного. Та щойно побачив перед собою куцу шеренгу своїх вояків — передумав. Навіть подумки присоромив себе: з ним ішли ті, кому не треба додаткових мотивацій та палких напучень. Тож Максим обмежився короткою командою, й невеличкий загін скоро залишив базу. А незабаром проминув останній партизанський секрет — і подався вперед визначеним раніше маршрутом.

Дунай напередодні наполягав, аби виходили проти ночі. У цьому відчувалася певна логіка, але Коломієць заперечив, знайшовши якісь аргументи. За інших обставин сам би їх не прийняв. Проте дуже кортіло відразу з перших годин окреслити певну межу, яку Дунаєві не вільно переступати. Читати по його очах Максим уже давно навчився. Ставлення до прийнятого рішення той приховати не міг, навіть якби мовчав. Тим не менше, вголос погодився, демонструючи перед іншими — жодних непотрібних суперечностей між двома чоловіками не виникне. Заразом розвіяв підозри, що група матиме двох старших. Хоч Коломієць готувався до того, що досить скоро Дунай спробує продемонструвати й довести свій вплив.

Згідно з домовленістю, Східняк підпорядкував йому у відділ розвідки двох — старшого стрільця Гонту й старшого вістуна Шереха. Обоє молоді, ще й однолітки, по двадцять п’ять. Обидва навесні пройшли через бій під Гурбами