Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Село наше таки показали. Але як? Наче в тій пісні: за туманом нічого не видно… Тільки замість туману весь краєвид перекривали мордяки агітаторів, котрі, не моргаючи, шкірилися в камеру, а перед ними - журналіст чи журналістка з мікрофоном верзли щось про “Гонгадзе-два” і безсилля влади. Щоправда, яку владу вони мали на увазі - нашого сільського голову Микитовича, чи ту, котра на самій горі - нам так і не сказали. Один лише раз в кадрі промайнув Петя Гітлер, та й усе. Зате жоден (чи жодна?) не забули наприкінці відтарабанити: такий-то чи така-то, спеціально для каналу… з Великих Колод.
Мій Павло поклацав-поклацав канали, а потім спантеличено запитав мене:
- Це вони такі дурні, чи я втомився? Бо де ж тут новини?
- Заспокойся, ти у мене розумний, а хочеш новин - будуть!
І я знову пішла до Олексія - поцікавитися останніми новинами.
Картина у Шерифовій хатинці була ще та. Він бігав по кімнаті, хапався то за голову, то за подарований заступником міліцейського міністра підручник з практичної криміналістики, то за телефонну трубку, то знову за голову. Угледівши мене, зарепетував:
- Усе! Придумав!
- Що придумав? Як отого придурка знайти?
- А ти вже знаєш?
- Що знаю? Що він придурок, чи що він зник? І про перше, і про друге вже всі горобці процвірінькали. То кажи, що ти придумав.
- За кого я голосуватиму. За комуністів!
- Ти що - з дуба впав?
- Та при них усієї цієї хрінотрахальщини з виборами не було. Один кандидат на весь Радянський Союз - батько Сталін. А решта - кого партія призначить. І - хто проти радянської влади, підніміть руки.
Я збагнула, що ще мить - і розум у мого родича закоротить повністю і остаточно. Тому я вхопила його за чуба, як колись у наших дитячих суперечках, підтягла до вікна офісу і тицьнула мало не носом у дерев’яного хреста, котрий височів над братньою могилою односельців, загублених Голодомором. Цей пам’ятник виготовили і пагорба насипали за наші з Павлом гроші. Щоправда, районна адміністрація записала його у звітах на власний кошт, але то вже таке…
- Глянь, дурню, отам закопані ті, чиїми життями комуняки проголосували за свою радянську владу. Де наші з тобою прадіди і прабаби? Де весь їхній куток? Де Мокра Зачепилівка? Де Малі Колоди і Великі Пеньки? Лісом поросли. А в Малих Пеньках тільки дві курви-лімітниці, котрих із міських повій прогнали за дискредитацію професії.
Подіяло. Олексій охолов і ледь не розплакався.
- Дзвонять, дзвонять, дзвонять… І з району, і з області, і з Києва. Всі командують, усі погрожують. Усі вимагають. А ще журналісти - де вони взялися на мою голову, хто їм настукав? Понабігали, скрізь носа стромляють, усіх розпитують, сліди затоптують.
- Тримайся, то тільки початок. От як твоє начальство зобачить тебе по телевізору, всього такого красивого і розумного, то одразу примчить до нас у село, щоб керувати тобою не по телефону, а особисто. Тоді ще ти не раз журналістів незлим тихим словом згадаєш.
- Банда писюча!
- Братику, проти писючих є лише два способи. Або спустити на них собак, або нацькувати начальство.
- Сестричко, спасибі за розуміння, але зараз не ті часи. Усіх отих собак повісять спочатку на моє начальство, а потім воно скине їх усіх мені на голову. Я ж не витримаю.
Я не стала розвивати цієї теми далі, тільки міцно взяла родича під руки і скомандувала:
- Поснідати тобі не дали, про обід ти забув, ходімо до нас, повечеряєш.
Треба сказати, що той агітатор здимів вельми невчасно. До мене в гості якраз завітали з іншого кутка свекор із свекрухою. Онуків побавити, з нами про політику погомоніти. Дуже я розраховувала на Шерифову підтримку, а він замість за столом спокійно сидіти - то зривався на ноги, то хапався за кашкет, то налапував кобуру з пістолетом, викликаючи нездоровий інтерес у племінників. Врешті решт, мій свекор не витримав:
- Чого ти крутишся, як оте… в ополонці?
- Ну так пропав же!…
- Теж мені - велика втрата! Якийсь шибздик. Либонь, нажерся самогонки і ригає зараз у бур’янах далі, ніж бачить. А ці його дурні, чи як вони там кажуть - команда - вже з нього другого Гонгадзе роблять.
- Ну, не кажіть, тату, - делікатно опонував мій Павло. - все ж таки довірена особа кандидата.
- Ікс він моржовий, а не довірена особа! - свекор все життя викладав у нашій школі математику і географію, тому полюбляв екзотичні матюки. Але тут із кухні озвалася свекруха, котра допомагала мені накривати на стіл:
- Не знаю, хто там зараз ригає в бур’янах, але хтось у мене сьогодні спатиме надворі, біля Бровкової будки. Чого це ти матюкаєшся? Онуки чують! Це ж тобі не вчительська.
- Пардон на разі, - вибачився свекор, - я ж про що? У нас колись на маньоврах міністр оборони пропав - і то так
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовкулаки не пройдуть», після закриття браузера.