Читати книгу - "Маленький Бізон"

— Яке це все таємниче й чарівне! — збуджено шепотів мені Міцний Голос з-під своєї бізонячої шкури.

Останньої ночі перед святом ніхто з дорослих не спав. Нам, дітям, наказали лягти, але ми ніяк не могли заснути по-справжньому. В легкій дрімоті мені весь час щось марилось. І які це були чудові сни! Я бачив буйні луки, повні дичини, переді мною пробігали незліченні табуни бізонів, мисливці, прикрашені убором з орлиних пер. Деякі з них танцювали й радісно сміялись. Усі видіння були осяяні чарівним світлом, а коли я розплющував повіки, це світло тремтіло навколо: від сотень вогнищ, які палали тієї ночі в таборі, линуло таке могутнє сяйво, що воно проникало й до нашого намету. Навіть наяву все схоже було на якусь неземну казку. В усіх наметах було гамірно і людно.

Мати лагідним голосом наказувала мені спати, отож я заплющував повіки й знову поринав у дрімоту. Тепер мені снився якийсь осяяний воїн — а може, це був сам Великий Дух? — в одежі з оленячої шкури, прикрашений величезним султаном. Воїн був такий гарний, що я не міг відірвати очей, а він усміхався й дивився на мене. Тут я знову розплющив повіки і побачив, що мій батько, схилившись, дивиться на мене. Він щось тихо говорив матері й мені. Любі голоси наче долинали здалека.

— Може б, наш малий сонько таки встав? — говорив батько приглушеним голосом, щоб мене не збудити.

В голосі його бринів усміх.

— Нехай ще спить. Краще відпочине, — відповідала мати турботливо.

— Знаєш, жінко, що це, може, останній Танок Сонця?

— Чому останній?

Але батько нічого не відповів, а може й відповів, тільки я вже не чув.

Я хотів прокинутися, бути з ними, але мене морив упертий сон, і я тихо й безвладно лежав під шкурами. Потім до мене долинули рідні, солодкі звуки, найкращі з усіх, які тоді існували для мене. Це був урочистий батьків спів. Кожен воїн готував до цього дня пісню, слова й мелодію якої складав сам. Індійці вважали, що ця пісня має незвичайний вплив на долю людини. Батько, наспівуючи, сидів біля вогнища, вже одягнений по-святковому, — він був такий гарний із своїм султаном на голові.

Розвиднялось. Я ще лежав. До мене долинали пахощі оленячого м'яса, підсмажуваного на вогні. Раз у раз мати співуче обзивалася до батька, а батько відповідав їй м'яким, теплим голосом. Обидва були щасливі й добрі одне до одного. Коли я через багато років згадую своє дитинство, переді мною відразу ж виринає з минулого той ранок і мої батьки в святковому одязі.

Я поволі проганяв від себе сон. Знадвору чути було дужий гамір і рух. Звідусюди долинали до нас голосніші, ніж досі, пісні й швидке, наче зухвале калатання бубнів. Лунали вигуки керівників церемонії, що віддавали останні розпорядження. Але до полудня нічого особливого по трапилось, тільки дедалі більше зростав рух у таборі.

Лише десь опівдні розляглися лункі вигуки. Ми побачили дванадцять молодих вершників, які вихором мчали до табору, тягнучи за собою щойно зрубані ялини. Двоє інших урочисто везли звідкись орлине гніздо.

Настав полудень. Найстарший з чаклунів подав знак. Воїни почали встеляти ялиновим гіллям землю, обгороджену частоколом. Це був майданчик, приготований для священного танцю. Навколо знявся невимовний гамір. Я ніколи не бачив нічого подібного. Воїни на змилених конях мчали навколо частоколу, стріляючи в повітря і щось радісно вигукуючи. Всі — жінки, старі, діти — галасували, мов несамовиті. Дике калатання бубнів зливалось із посвистом сюрчків та брязкотінням дзвоників. З-під копит коней тікали діти, забуті батьками, які самі загубилися в юрбі. Хмара куряви стояла в повітрі, пахло порохом і кінським потом.

Так почалося стихійне вітання Сонця. Воно тривало, може, з чверть години. Потім гамір стишився. Найстарший чаклун устав. Усі з напруженою увагою стежили за кожним його рухом. З орлиним гніздом в руці він підійшов до височезного стовпа, який лежав поруч із щойно викопаною ямою. Опустившись на коліна над тоншим кінцем стовпа й обхопивши його руками, чаклун накрився ковдрою. Прибігли воїни, обережно підняли вгору стовп разом з чаклуном, випроставши, встромили його нижнім кінцем в яму й хутко присипали землею. Чаклун тримався високо на стовпі на кілька метрів над землею, а над ним — орлине гніздо. Всі присутні — а нас було кілька тисяч — затамували подих. Якби чаклун впав із Стовпа, це було б зловісною прикметою. Але чаклун не впав, а спритно зліз на землю. На вершечку стовпа залишилось орлине гніздо.

Нарешті настала сподівана хвилина. На майданчик вбігли юнаки, які хотіли стати воїнами. Вони вишикувались в ряд, втупивши палаючі очі в святий стовп з орлиним гніздом — символом доблесті. Чаклун приготував своє знаряддя — гострий ніж і кілька довжелезних ремінців — та покликав до себе першого юнака. Спершу чаклун розрізав в двох місцях шкіру й м'язи на грудях з лівого боку, залишивши між обома розрізами відстань приблизно з мізинець завбільшки. Між ними він прорізав ножем під шкірою щось схоже на рівчак і протягнув крізь нього ремінь. Потім зробив вузол, а кінці паска прикріпив до стовпа. У вправних руках чаклуна ніж мигтів, як блискавиця. Те ж саме він зробив на грудях з правого боку. Молодий воїн був прив'язаний до стовпа двома пасками, які проходили крізь його тіло.

Під час цієї операції ми уважно стежили, як юнак терпить біль. Він тримався мужньо. Ми дивилися на його пальці, вони навіть не здригнулися. Я був тоді ще малий і, признаюсь вам, що мені стало трохи млосно. Але