Читати книгу - "Маленький Бізон"

Інші молоді воїни проходили ту ж саму процедуру. Тим часом перший юнак уже почав свій танець. Вдивляючись в сонце, він шукав у ньому натхнення і наспівував пісню, благаючи, щоб сонце, джерело життя на землі, дало йому сили і вклало мужність у його серце. Бубни супроводили його танець диким калатанням,і всі навколо співом заохочували сміливця, поки він кружляв навколо стовпа. Спершу розмірені рухи його ставали дедалі бурхливішими, незабаром юнак уже підстрибував і кидався в усі боки, намагаючись відірватися від стовпа. Раптом він упав на землю, знесилений.

— Знепритомнів! — засміявся Рівний Сніг, хлопець злий і гостроязикий. — На одного буде менше!

Нам було не до сміху. Ми зупинили Рівного Сніга лютими поглядами.

— Дурний, зараз він встане! — пошепки кинув Міцний Голос

— Де там устане! Цього, вважай, вже немає!

— Ні є, койоте!

— Допоможемо йому! — гукнув я й хотів уже бігти, щоб підвести юнака.

Брат хутко схопив мене за руку й зупинив на місці.

— Стій! Без згоди чаклуна не можна!

Тим часом танцюрист почав рухатись, силкуючись устати. Видно, що йому було тяжко, він не мав сили. Ми всі хором почали вигукувати його ім'я, і це вплинуло, мов заклинання.

Юнак з голосним вигуком схопився на ноги й затанцював знову.

Надходила найнебезпечніша хвилина танцю і взагалі всього обряду. Юнак силкувався звільнитися від пут, розриваючи на грудях шкіру іі м'язи. Пута міцно тримали його, отож пін рвався дедалі дужче і щосили шарпав ремені. Він мусив звільнитися — це був, щоправда, варварський, але такий красномовний символ боротьби із слабкістю власного тіла — переможної боротьби в спілці з Сонцем.

Рани виглядали жахливо, але чаклун залив їх відваром якогось зілля. Незабаром усе мало загоїтись. Ніколи у нас не було випадків зараження крові.

З цієї хвилини юнак мав звання воїна. Пишаючись своїм подвигом, він швидко очунював.

— Ще шість зим! — мовив Міцний Голос з нетерпінням у голосі, схвильований, як і всі інші.

— Ще шість зим і я буду воїном!

— А я мушу чекати ще довше, — промайнула у мене не дуже весела думка.

Наступного дня, на закінчення обряду Сонця, відбулася ще одна церемонія, гра, дуже схожа на танець «Що я пережив». Двоє воїнів, які належали до ворожих кланів, мали розіграти на наших очах битву, яка справді колись відбулася між ними.

З самого ранку лунало пристрасне, хвилююче калатання бубнів і вигуки оповісників:

— Найславніші воїни, зголошуйтесь!

— Хто мав найбільшу, найпереможнішу сутичку з ворогом — нехай зголоситься! — лунало у різних кінцях величезного табору.

Серед інших племен, які гостювали в таборі, була група індійців крі. Одним з її вождів був Гарний Юнак, з яким вождь чорноногих Атсістамокон, мав десять років тому переможний двобій, слава про який збереглася й досі. Обидва вожді були в таборі, але чомусь не зголошувались.

— Атсістамокон! А-тсі-ста-мо-кон! — дедалі нетерпеливіше кликали люди.

— Гарний Ю-на-че!

— Атсістамокон і Гарний Юнак! До двобою! — за хвилину табір вже гримів од цього вигуку.

Нічого не вдієш, обидва вожді мусили згодитись.

Десять років тому Атсістамокон повів у Монтану загін воїнів проти племені крі. Гарному Юнакові, який стояв на чолі групи крі, пощастило відбити напад чорноногих, а їхнього вождя відокремити від інших воїнів і загнати в таку пастку, з якої, здавалося, не було виходу. Оточений ворогами, Атсістамокон заховався за камінням, і тут йому спав на думку шалений намір — пробитися через ворожий табір. Раптом пін вилетів на коні із своєї схованки і з переможним вигуком напав на ворогів. Побачивши його, воїни метнуись до коней. Цілий град стріл і куль сипнув слідом за вождем, але жодна в нього не влучила, і незабаром табір залишився далеко позаду. Гарний Юнак, що мав найбистрішого коня, кинувся за втікачем. Він легко наздогнав його і, підскакавши, вистрелив зблизька, але не влучив, бо Атсістамокон блискавично схилився і на відповідь так оперіщив Гарного Юнака томагавком по голові, що той скотився з коня. Тим часом воїни крі вже наближалися до Атсістамокона. Не розмірковуючи довго, Атсістамокон схопив коня свого супротивника і перескочив йому на спину. Це був найбаскіший румак у всьому таборі. Ніхто не зміг його наздогнати. Атсістамокон повернувся до своїх, осяяний славою, та ще й з доброю здобиччю. Оце й була та битва, яку два герої мали зараз розіграти перед нами.

Люди напружено чекали видовища і вже почали збиратися. Крім нас, чорноногих та індійців крі, були представники інших племен.

Гарний Юнак пішов до свого намету, щоб переодягтися.

Він застав там дружину. Вона з хвилину придивлялася до нього.

— Ти н радий? — запитала вона.

— Ні!

— Що з тобою?

— Я злий.

— На кого?

— На нього.

— На Атсістамокона?

Заряджаючи рушницю, Гарний Юнак замість клубка бізонячої вовни, який приготувала дружина, поклав свинцеву кулю.

— Кладеш справжній заряд? — злякалась та.

— Ти ж бачиш!