Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Живчик зітхнув. Бідолашна Спелда! Він виразно бачив її обличчя, мокре від сліз. «Я ж казала, — ридала вона, — я ж наказувала йому триматися стежки! Ми любили його як власного сина».

Та насправді Живчик не був їхнім сином. Він не був ані тролем, ані живолупом, і, поза всяким сумнівом, не був мешканцем липких чарунок у колонії бражних гоблінів.

Можливо, він був звідси, з нескінченного Темнолісу, і мав би кимось доводитись оцьому самітному, старому блукай-бурмилові, чия доля — никати в пошуках їжі, спати у зручній та безпечній потаємній криївці, відомій тільки блукай-бурмилам. Вічно в мандрах, ніколи не затримуватись довго на одному місці і не визнавати ніяких стежок.

Інколи, коли над соснами надтвердої породи нависав місяць, блукай-бурмило зупинявся і гучно нюшив, лопочучи вухами і примружуючи очі. Потім він набирав повні груди повітря, і нічне небо тривожив переливчастий гук самітника.

Звідкись іздалеку долинав гук у відповідь: крізь неосяжні простори Темнолісу подавав свій тужний голос інший блукай-бурмило. Можливо, якоїсь днини вони і здибаються. А може, й ні. Їхні пісні сповнені смутку. То був смуток, зрозумілий Живчикові.

— Чуєш, блукай-бурмиле? — звернувся він до свого супутника одного задушливого вечора.

— Ве? — відповів блукай-бурмило, і Живчик відчув на своєму плечі велетенську лапу тварини, дужу, проте лагідну.

— Чому ми ніколи не зутрічаємо тих блукай-бурмил, з якими ти перегукуєшся ночами? — запитав Живчик.

Блукай-бурмило знизав плечима. Не зустрічаємо, та й край. Він звівся на задні лапи і зірвав із дерева зелений зірчастий плід. Потицяв у нього лапою, нюхнув — і загарчав.

— Негодящий? — поцікавився Живчик.

Блукай-бурмило ствердно похитав головою, розпанахав його надвоє пазуром і кинув на землю. Живчик роззирнувся.

— А це? — спитав хлопець і показав на невеличкі круглі жовті плоди у себе над головою.

Блукай-бурмило сягнув угору і зірвав цілу їхню в’язку. Без угаву їх обнюхуючи, він крутив і крутив ці плоди у своїх величезних лаписьках. Потім відокремив один із плодів, розтяв шкірку пазуром і знову обнюхав. Зрештою він злизав кінчиком довгого чорного язика крапельку сиропу і прицмокнув.

— Ве-ве, — нарешті озвався він і вручив хлопцеві всю в’язку.

— Овва! — прицмокнув уже Живчик. Як йому пощастило з блукай-бурмилом, який міг показати йому, що можна і чого не можна їсти. Він тицьнув пальцем у себе, потім у блукай-бурмила.

— Друзі, — сказав він.

Блукай-бурмило показав лапою на себе, потім на Живчика.

— Ве, — сказав він.

Живчик усміхнувся. У високому небі сідало сонце, і світло в лісі з цитриново-жовтого перетворювалось на густе золоте сяйво, яке сочилося крізь листя, наче нагрітий сироп.

Живчик позіхнув.

— Я втомився, — поскаржився він.

— Ве? — запитав блукай-бурмило.

Живчик склав дві долоні докупи і підклав їх подушечкою під щоку.

— Спати, — пояснив він. Блукай-бурмило кивнув головою.

— Ве. Ве-ве, — прогарчав він.

Вони рушили далі, й Живчик подумки всміхнувся. Коли вони тільки зустрілися, блукай-бурмилове хропіння на давало йому заснути. Тепер же йому важко було засинати без заспокійливого вуркотіння під боком.

Вони йшли далі. Живчик ступав стежкою, яку блукай-бурмило торував у густому підліску. Проходячи через порослий колючками синьо-зелений ліс, Живчик задумався і зірвав кілька білих ягід із перламутровим полиском, які росли Гронами біля основи кожної колючки. Він укинув одну ягідку собі в рот.

— Ми вже десь поблизу? — запитав він. Блукай-бурмило обернувся до нього.

— Ве? — озвався він.

Аж це його великі очі примружились, а тонкі вуха заходили ходором.

— Ве-е-е! — загарчав він і дав хлопцеві запотиличника.

Що сталося? Чи блукай-бурмило, бува, не збожеволів знову?

Живчик крутнувся на п’ятах і спритно ухилився від масивного звіра, що метнувся до нього. Він міг придушити хлопця, сам того не бажаючи. Блукай-бурмило гримнув на землю, мнучи рослини.

— Ве! — знову гарикнув він розлючено і махнув лапою в бік хлопця. Удар припав по Живчиковій руці. Хлопцем аж закрутило. Жменя розтулилась, і перламутрова ягода полетіла у траву. Живчик з усього маху гепнувся додолу. Хлопець підніс голову. Над ним загрозливо навис блукай-бурмило. Хлопець заверещав як недорізаний. Від крику друга ягода, що була в роті, закотилась у горлянку і засіла там.

Живчик закашлявся і захарчав, та ягоду намертво заклинило в горлі. Він задихався, його обличчя з рожевого стало червоним, потім — фіолетовим. Хитаючись, він зіп’явся на ноги і вирячився на блукай-бурмила. Перед очима у нього все попливло. — …жу…хати… — прохрипів хлопець і схопився за горло.

— Ве! — голосно загарчав блукай-бурмило. І злапав Живчика за кісточки.

Хлопець зателіпався в повітрі. Важенна блукай-бурмилова лапа заходилася гупати його по спині. Звір гатив і гатив, проте ягода ніяк не виходила з горла. Знову і знову…

Чпок!

Ягода вискочила з Живчикового горла і застрибала по землі. Живчик гучно хапав повітря широко роззявленим ротом. У спазмах задухи він крутився і в’юнився у блукай-бурмилових обіймах.

— Пусти, — прохрипів хлопець.

Блукай-бурмило взяв Живчика вільною лапою і обережно опустив на купу сухого листя. Потім нахилився і наблизив свою морду впритул.

— Ве-ве? — спитав він.

Живчик поглянув на стурбовану блукай-бурмилову морду. Очі його були розплющені ширше, ніж звичайно. Блукай-бурмило запитально нахмурився. Хлопець усміхнувся і обхопив руками блукай-бурмилову шию.

— Ве, — сказав