Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Прийшов він стомлений, по щоках стікали краплини поту. Нічого не сказав — просто, дивлячись на Рут, кивнув головою.
Рут взяла Едмундо за руку й кудись повела. По темному коридору, навпомацки, вони пройшли з півсотні кроків. В очі вдарило світло.
— Це буде твоя кімната, — сказала Рут.
Якщо цей кам’яний закапелок і нагадував кімнату, то лише пристойним ліжком, що було дбайливо прибране її руками. В кутку стояла карафа з водою. На горбатій стелі висіла електрична лампочка. Оце, власне, і все, що забезпечувало суворий побут у їхньому новому житті.
По обличчю Едмундо перебігла якась думка. Дівчинка дивилась на нього, намагаючись вгадати, про що він думає.
— Чому ти кажеш, що ця кімната — моя? А де ж будеш ти? — нарешті висловив Едмундо те, що його непокоїло.
Раніше їм не доводилось жити в одній кімнаті. Коли вони відпочивали в горах, Рут спала з дідусем Себастьяном, а Едмундо стелили в сінях.
Рут ніжно торкнулася волоссям його обличчя.
— Ми колись будемо жити разом. Коли станемо дорослими, — тихо мовила вона.
— Тоді одружимось? — несподівано для неї запитав Едмундо. Але Рут розуміла, що Едмундо не вкладав у ці слова того змісту, який вкладався іншими людьми. Просто він знав, що земні жінки й чоловіки починають жити разом, і це в них називається одруженням.
— Я стерегтиму тебе, — мовила Рут. — Коли ти знов станеш блискавкою, твоє тіло лежатиме в цьому ліжку.
Потім вона повела Едмундо туди, де нещодавно цокотів відбійний молоток. Їм довелося знову пірнути в темряву. Але невдовзі з’явилося денне світло. Рут перша вишмигнула із кам’яного отвору і, тримаючись за низькі кущі, які росли серед каміння, сторожко пройшлась понад прямовисною крутизною.
— Рут! — мимоволі вигукнув Едмундо.
Проте боявся він марно. Це була досить широка кам’яна тераса, яка оперізувала гірське пасмо, що нависало над морем. Десь глибоко внизу в’юнилося шосе, бігли автомашини, рябіли дахи будиночків. Жоден з альпіністів не зміг би піднятися по кам’яній стіні, щоб досягти цієї тераси. А над їхніми головами теж височіли неприступні скелі. Тут можна було почувати себе цілком безпечно.
— Ти виходитимеш сюди у моєму волоссі, — серйозно, мов про цілком ясну справу, сказала Рут. — Я тебе тут ждатиму. Самому тобі важко… І приходь так, щоб я тебе бачила. Розумієш?.. Приходь блискавкою.
Потім довго пригадуватиме Едмундо її постать на тлі неба і моря. А зараз він мусить якомога швидше стати тим, ким був насправді, щоб гукати у простір променевим голосом — може, батько його почує. І, може, Едмундо дізнається, яка небезпека загрожує старому. О-о, нехай тоді бережеться Марлон!..
За спиною, в темній штольні, Едмундо почув чиїсь кроки.
— Ну, як ви тут? — запитав Одноокий, наблизившись до іних. — Я все ще не вірю. Але оце дівчисько…
Він з доброю усмішкою подивився на Рут, що прихилилась плечем до кам’яного отвору. Лише зараз Едмундо подумав: вона дуже легко зодягнена, а в підземеллі вогко й холодно. Та раніше від Едмундо це подумав Одноокий. Він зняв свій піджак і накинув його на дівчинку. Піджак покрив її аж до п’ят.
— Потім Хосе зайде до Мірти. Принесе якусь одежу. — І звернувся до Едмундо: — Якщо те, що про тебе кажуть, не вигадка… Якщо це правда… Ніяких фейєрверків! Досить. Бо вони знову нароблять клопоту.
Едмундо запитав:
— Навіщо ж ви дали нам притулок? Якщо від мене ніякої користі, сама тільки шкода…
У живому оці Одноокого зблиснуло щось холодне, докірливе. Було помітно, що він образився.
— Коли б ти був грабіжником, ми б тебе не сховали. Але ж ти не грабіжник, — невдоволено проказав Одноокий.
Тільки й того! Едмундо знову відчув власну непотрібність. Ці люди намагаються влаштувати власне життя без втручання небесної сили. І ніколи вони не ви́знають над собою якоїсь всевладної істоти, котрій потрібні їхні молитви.
Але ж як він буде жити? Нехай так: через кілька років він здобуде право одружитися з Рут. Едмундо помічає: його обличчя дедалі стає строгішим, одяг поволі зменшується в розмірах. Йому вже в ньому тісно. Отже, він росте так само, як усі земні хлопчики. Тут немає Професорових стимуляторів — діє лише природа. І якби Едмундо забув про те, що він не людина, а блискавка, то можна було б загубитися серед людей і жити їхнім життям. Але ж яке воно, це життя? В чому його сенс? Не могла ж Природа не вкласти в нього якогось свого глибоко прихованого змісту. На допомогу променеві Всесвіт підняв до життя земні мінерали. Але навіщо?..
Світло й Пітьма — вічні антиподи, що борються і єднаються на арені світової безмежності. День народжується із ночі, тепло — із космічної холоднечі. Вони немислимі одне без одного, а без їхньої боротьби та взаємодії немислиме життя.
Чого ж хоче Природа від холодних тіл, які називаються планетами? Доки Едмундо не знайде відповіді на це запитання, земне життя буде для нього чужим і незрозумілим.
— Вони заарештували батька, — нарешті сказав Едмундо. — Хіба я можу залишити його в руках Марлона?
— Ні, — відповів Одноокий. — Себастьяна треба визволити. Саме для цього я й прорубав вихід.
— Значить, ви дозволяєте відвідати палац?
— Не варто. Себастьяна там немає. Наші люди доповіли, що Марлон вивіз його кудись у гори. На північний кордон.
Едмундо вже знав, що таке кордон. Хмари в небі також мають свої кордони.
— Навіщо на кордон? — запитав Едмундо.
— Цього ніхто не знає. Лети, якщо справді вмієш літати. Але ж не руйнуй фортець! Досить із тебе тієї слави, якої ти зажив. Якщо дізнаєшся, що вони замислили, — розкажеш нам. Оце й буде твоя допомога.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко», після закриття браузера.