BooksUkraine.com » Інше » Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

224
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Чи вірили греки у свої міфи?" автора Вейн Поль. Жанр книги: Інше. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 52
Перейти на сторінку:
менше, вони дають зрозуміти, що, зі свого боку, вони жодним словом не вірять тим байкам.

Бачимо, наскільки антична простодушність була далекою від ідеологічної диктатури чи повчального кривляння. Функція якраз створювала свій орган, тобто “дерев’яну мову” етіології або риторики, однак жодна політична чи релігійна влада не додавала туди своєї долі. Порівняно із християнськими чи марксистськими століттям, Античність має часто вольтеріапський вигляд: два авгури не можуть стрінутися, щоб не усміхнутися один одному, пише Цицерон; я відчуваю, що стаю богом, казав один імператор у стані агонії.


Це ставить загальну проблему. Так само, як дорзейці вважають одночасно, що леопард постить і що треба йот щодня остерігатися, так само греки вірять і не вірять у свої міфи; вони у них вірять, але, разом з тим, ними послуговуються і перестають у них вірити тоді, коли не мають більше до них інтересу; треба додати на їхнє виправдання, що їхня недовіра [шдше полягає у вірі, аніж у корисливому використанні: міф був лише забобоном напівписьменних, який учені люди піддавали сумніву. Співіснування в одній і тій самій голові суперечливих істин є, тим не менше, універсальним фактом. Чаклун Леві-Строса вірить у свою магію, цинічно маніпулює нею, ворожбит за словами Берґсона звертається до магії лише там, де нема певних технічних рецептів, греки зверталися із питаннями до Піфії і знали, що та віщунка агітувала за Персію або Македонію. Римляни шахрували зі своєю державною релігією для політичних цілей, жбурляли у воду священних курчат, якщо ті не провіщали того, що їм треба було почути, і всі народи допомагають своїм оракулам або ж підганяють свої статистичні дані, аби дістати підтвердження того, у що бажають вірити. Допоможи сам собі, і небо тобі допоможе; Небо, але якнайпізніше. Як же ж втриматися, щоб не говорити тут про ідеологію?


Якщо ми можемо вірити у речі суперечливі, це могло б, отже, бути тому, що в деяких випадках те знання про якийсь предмет, яке ми дістаємо, викривлене корисливими впливами, Бо існують, звичайно, предмети, записані на сфері реальності, їх нам відображає природне світло розуму; інколи промінь приходить до нас безпосередньо, інколи він заломлюється уявленням або почуттям, як казали у Великому столітті, або ж владою чи інтересом, як це кажуть сьогодні, настільки, що одному і тому ж об’єктові відповідають два відображення, з яких друге фальшиве. Ідеологія є terlium quid поряд із правдою і неминучими та побічними перешкодами правди, якими є помилки; це постійна і зорієнтована помилка. Ця схема нагадує давню ідею спокуси та розбещеності; інтерес, гроші можуть похитнути найнраведніше сумління; це надає схемі її правдоподібності.


Поняття ідеології є похвальною і невдалою спробою, аби протистояти легенді безкорисливого знання, згідно з яким мало б існувати природне світло, яке було б автономною здатністю, несхожою на вигоди практичного життя. Така сіі[юба призводить, на жаль, до невдало визначеного курсу: ідеологія змішує дві непогоджувальні концепції знання — концепцію відображення і концепцію операції. Мало вражаюче на перший погляд, це протис-тавлешія виглядає невиправним, якщо на хвилину над ним задуматися: знання не може бути то правдивим, то хибним; якщо такі сили, як класовий інтерес або влада відхиляють його, коли воно фальшиве, тоді ті самі сили також вступають у дію, коли воно каже правду: воно є продуктом тих сил, воно не є відображенням свого предмета.


Краще було б визнати, що кожне знання є зацікавленим і що правди та інтереси є двома різними словами для тієї самої речі, оскільки практика думає над тим, що вона робить. Розрізняти правду та інтереси забажали лише для того, аби спробувати пояснити межі правди: думали, що вона обмежена впливом інтересів. Це значить забувати, що самі інтереси обмежені (у кожен час вони вписуються в історичні межі, вони довільні у своєму строгому зацікавленні) і мають такі самі межі, як і відповідні істини: вони вписуються у ті горизонти, які випадки історії приписують різним програмам.


В іншому разі можна було б дійти до парадоксального висновку, що інте|>еси можуть бути жертвами своєї власної ідеології. Якщо б забути, що практика та інтереси обмежені і рідкісні, можна було б прийняти афінсь-кий імперіалізм та імперіалізм гітлерівський за два приклади вічного імперіалізму, і тоді гітлерівський расизм став би лише ідеологічним прикриттям, звичайно прикрашеним, та яке то має значення? Оскільки єдиною функцією расизму є виправдання тоталітаризму або фашизму, він буде лише забобоном або привидом. Тоді можна було б здивовано констатувати, що Гітлер своїм расизмом інколи компрометував успіх свого тоталітарного імперіалізму. Істина простіша: Гітлер обмежувався тим, що увів у практику свої расистські ідеї: вони були тим, що його цікавило; це показали Жакель і Тревор-Ропер; вій справді мав воєнну мету знищити євреїв і поновити германську колонізацію слов’янських країн; росіяни, євреї і більшовики були для нього справді тим самим і він не думав, що скомпрометує свою перемогу над останніми двома, переслідуючи двох перших... Щоб бути “зацікавленим”, не треба бути аж настільки раціональним; навіть класові інтереси є дітьми випадку.


Оскільки інтереси та правди не походять із “реальності” чи могутньої інфраструктури, але спільно обмежені випадковими програмами, було б надто великою честю для них думати, що їхнє можливе протиріччя викликає тривогу: нема протирічливих істин в одному і тому ж мазку, а лишень різні програми, кожна з яких вміщає різні правди й різні інтереси, навіть якщо ці правди мають таку саму назву. Я знаю одного лікаря, пристрасного гомеопата, який має, однак, мудрість приписувати антибіотики, якщо хвороба поважна: він залишає для гомеопатії болезаспокійливі або безнадійні випадки; я гарантую, що у цьому він абсолютно щирий; йому хочеться захоплюватися неконформістською медициною, з одного боку, а з другого, він вважає, що інтерес лікаря та інтерес хворого полягає в тому, щоб хворий видужав: ці дві програми не мають нічого суперечливого чи навіть спільного, і явне протиріччя з’являється лише в букві відповідних істин, яка вимагає, щоб були гомеопатом або не були ним. Однак істини не записуються так, як зорі на зоряній сфері: вони є малим світловим колом, що з’являється на кінці зорової труби програми, так що двом різним програмам відповідають, безперечно, дві різні істини, навіть якщо вони однаково називаються.


Це становить інтерес для історії вірувань. Наш дух не завдає собі мук, коли, вдаючи, що собі протирічить, він потайки змінює програму правди та інтересу, як він це безперестанку робить; ідеологія полягає не в цьому: це наш спосіб бути зараднішими. Якийсь римлянин, котрий маніпулює державною релігією задля своїх політичних інтересів, може мати таку саму добру волю, як і мій приятель гомеопат; якщо в

1 ... 26 27 28 ... 52
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"