Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ненавиджу юристів, — сказав голос з-під стільця. Він звучав сумно й спустошено. Кошіль спробував тримати власні ноги поближче до власного стільця.
— Єта був очінно красівий замок, — сказала Дорін.
— Бісова купа розкришеного каміння, ось що він таке, — сказав Артур.
— Очіроватєльні краєвіди.
— Так, крізь кожну стіну, — сказав Артур, обрізаючи цю гілку розмови, — я мав би знати це навіть до того, як ми поїхали на нього глянути, правда? Я подумав, ну, це ж чотири дні змарнувати просто посеред нашого гарячого сезону. І більше я про це не думав. А далі я прокидаюся в пітьмі, в ящику, я зрештою знайшов ці сірники, запалив один, і тут записка за п’ятнадцять сантиметрів від мого носа. А на ній...
— «Ви не повинні дозволити вкласти себе на лопатки», — гордо сказав пан Шкарбан, — це була одна з перших версій.
— Єта не моя віна, — сказала Дорін, — ти лежав нєдвіжно три дні.
— Через мене у жерця стався напад, кажу вам, — сказав Артур.
— Тьху! Жерці! — сказав пан Шкарбан. — Завжди однакові. Завжди кажуть тобі, що ти знову житимеш після смерті, але просто спробуй зробити це й поглянь на їхні обличчя!
— Хай там як, не люблю жерців, — сказав голос з-під стільця. Кошіль задумався, чи ще хто-небудь його чує.
— Не забуду обличчя Ревенереда Велеґара в той день, — похмуро сказав Артур, — я проходив у той храм тридцять років. Мене поважали в громаді. Тепер щойно я навіть подумаю крок ступити в релігійне співтовариство, мені вся нога болить.
— Так, але він не мусив казати те, що він сказав, коли ти відкинув віко, — сказала Дорін. — А ще жрець. Вони взагалі не повинні знати таких слів.
— Мені подобався той храм, — з тугою сказав Артур. — Там було чим себе зайняти по середах.
Кошелю Буку спала думка, що Дорін також у якийсь чудодійний спосіб набула титулу.
— А ви також вампірка, пані Миг... Прошу пробачити... графине Нефартить? — ввічливо запитав він.
Графиня усміхнулася.
— Натирально, што так, — сказала вона.
— Завдяки шлюбу, — сказав Артур.
— А так можна? Я думав, треба, щоб вас укусили, — сказав Кошіль.
Голос під стільцем хіхікнув.
— Не розумію, чому я маю заводитися із тим, щоб кусати мою дружину після тридцяти років шлюбу, і край, — сказав граф.
— Кажная жена повінна антиресуватися хобі свово мужа, — сказала Дорін. — Єта підтримуєть антирес у шлюбі.
— Кому потрібен цікавий шлюб? Я ніколи не казав, що хочу цікавий шлюб. От що не так із цими людьми сьогодні, вони хочуть, щоб такі штуки, як шлюб, були цікавими. Це ж не хобі, в усякому разі, — загорлав Артур. — Вампірство надто перехвалюють, знаєте. Не можна виходити на денне світло, не можна їсти часник, не можна нормально поголитися...
— Чому не можна пого... — почав Кошіль.
— Неможливо користуватися дзеркалом, — сказав Артур. — Я думав, процедура кажаном-перекидання буде цікавою, але ці сови довкола — просто напасть. І щодо цього... ви знаєте... із кров’ю... ну... — його голос урвався.
— Артур нікада не був хорош в общенії з людьми, — сказала Дорін.
— А найгірше, що треба весь час носити вечірнє вбрання, — сказав Артур. Він скоса зиркнув на Дорін. — Я впевнений, що це насправді не обов’язково.
— Єта дуже важливо, как соблюсти свой хвасон, — сказала Дорін. Дорін на додачу до свого щойно-був-і-вже-нема вампірського акценту вирішила доповнити Артурове вечірнє вбрання тим, що, на її думку, було доречним для вампірки: обтислою чорною сукнею, довгим чорним волоссям, вистриженим вдовиним клином, і дуже блідим макіяжем. Природа створила її маленькою, пухкенькою із пишним волоссям і міцною будовою тіла. Це був явний дисонанс.
— Краще б я лишився тоді в труні, — сказав Артур.
— О ні, — сказав пан Шкарбан, — це обирати шлях найменшого спротиву. Рухові потрібні такі люди, як ти, Артуре. Ми маємо подавати приклад. Пам’ятай наше гасло.
— Яке з гасел, Редже? — втомлено сказав Люпин. — У нас їх так багато.
— Нежить — так, нелюдь — ні! — сказав Редж.
— Розумієш, наміри в нього хороші, — сказав Люпин, коли зустріч закінчилася.
Він разом з Кошелем поверталися крізь сірий світанок. Подружжя Нефартить пішло раніше, щоб повернутися додому, перш ніж денне світло завалить Артура ще більшою горою проблем, а пан Шкарбан відбув, як він сказав, щоб виступити на зборах.
— Він іде на цвинтар за Храмом Дрібних Божеств і горлає, — пояснив Люпин. — Він зве це пробудженням свідомості, але я не вважаю, що він не зовсім точно викладає факти.
— Хто то був під стільцем? — спитав Кошіль.
— Це був Причепа, — сказав Люпин, — ми гадаємо, він бабай.
— Хіба бабаї не-мертві?
— Він не зізнається.
— Ви його ніколи не бачили? Я думав, бабай ховається під предметами і, е-е-е, за предметами, і наче вистрибує на людей.
— Із хованням у нього все в порядку. Але я не думаю, що він полюбляє вистрибувати, — сказав Люпин.
Він поміркував над цим. Бабай-агорафоб, здавалося, доповнює комплект.
— Отакої, — непевно сказав він.
— Ми ходимо до клубу, тільки щоб ощасливити Реджа, — сказав Люпин. — Дорін каже, що якщо ми припинимо, це розіб’є йому серце. А знаєш, що найгірше?
— Продовжуй, — сказав Кошіль.
— Іноді він приносить зі собою гітару й змушує нас співати пісні «Вулиці Анк-Морпорка» і «Ми здолаємо»[29]. Це жахливо.
— Співати не вміє, еге? — сказав Кошіль.
— Співати? Не зважаймо на співи. Ти колись бачив, як зомбі намагається грати на гітарі? І, зрештою, допомагати йому шукати пальці опісля — це так ніяково, — Люпин зітхнув. — Крім того, сестра Друль — ґуль. Якщо вона коли-небудь запропонує тобі котлети, не бери.
Кошіль пригадав непевну, соромливу стару пані в безформній сірій сукні.
— О Господи,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.