Читати книгу - "Сяйво"

«Оверлука», як її син сідає на пасажирське сидіння машини Хеллорана і в той же час великий чорношкірий кухар займає місце за кермом. Раптом прохромлена гострим страхом вона було відкрила рота сказати Джеку, що Хеллоран не брехав, пропонуючи забрати їхнього сина до Флориди – ось воно, прямо на очах відбувається викрадення. Але вони як сіли, так просто й сиділи. Їй ледь видно було маленький силует голови сина, уважно обернутої до великої голови Хеллорана. Навіть з цієї відстані ця маленька голівка мала впізнаваний їй нахил – так її син дивився телевізор, коли там показували щось особливо йому цікаве чи коли грав з батьком у «відьму» або в той ідіотський крибедж77. Джек, який усе ще видивлявся Уллмана, нічого не помітив. Венді змовчала, нервово спостерігаючи машину Хеллорана, загадуючись, про що там між ними може йтися, якщо Денні таким чином нахилив голову.

Хеллоран у машині говорив:

– Типу самотньо якось почуваєшся, коли думаєш, що ти такий єдиний, ге?

Денні, якому бувало і самотньо, і подеколи лячно, кивнув:

– А я єдиний, кого ви зустріли такого? – запитав він.

Хеллоран розсміявся, похитавши головою:

– Нє, синку, нє. Але ти сяєш найдужче.

– То значить, таких багато?

– Нє, – сказав Хеллоран, – але зустрічаються. Багацько людей мають дрібку сяйва в собі. Вони про це навіть не здогадуються. Але, скидається на те, що такі завжди з’являються з квітами, коли їхнім дружинам журно при місячних, вони добре складають шкільні іспити, до яких навіть не готувалися, й, тільки-но увійшли до якогось приміщення, вони вже добре собі уявляють, як там почуваються люди. Я таких знав був піісят чи, може, шіісят. Але хіба лишень дюжина, рахуючи й мою бабцю, самі розуміли, що вони сяють.

– Ого, – відгукнувся Денні, а тоді, подумавши: – А ви знаєте місіс Брант?

– Оту? – перепитав Хеллоран зневажливо. – Та нє, вона не сяє. Тільки по два-три рази щовечора відсилає назад подані їй страви.

– Я знаю, що вона не сяє, – завзято кивнув Денні. – Але ви знаєте того чоловіка в сірій уніформі, що подає машини?

– Майка? Звісно, я знаю Майка. А він до чого?

– Містере Хеллоран, чому їй схотілося його штанів?

– Про що це ти говориш, хлопчику?

– Ну, коли вона дивилася на нього, вона думала, як гарно було б їй залізти в його штани, тож я просто дивуюся, чому…

Проте далі він не договорив. Хеллоран закинув назад голову, і глибинний, брутальний регіт вибухнув з його грудей, розкочуючись артилерійською канонадою по салону машини. Та так потужно, що аж сидіння тряслося. Денні лише усміхався, зачудований, але врешті цей ураган, то стихаючи, то відновлюючись поривами, вщух. Хеллоран видобув з нагрудної кишені велику шовкову хустину розміром, як білий прапор капітуляції, і витер собі мокрі від сліз очі.

– Хлопче, – почав він, усе ще потроху порскаючи, – ти дізнаєшся всього, що тобі тра’ знати про людську природу, іще до того, як тобі стукне десять. Не знаю навіть, заздрити мені тобі чи навпаки.

– Але місіс Брант…

– Та викинь її з голови, – перебив той. – І ще, не питайсь про таке в своєї матінки. Ти її цим тільки розстроїш, второпав, що я тобі кажу?

– Так, сер, – відповів Денні. Він усе второпав абсолютно правильно. Подібними речами він було засмучував маму й раніше.

– Ця місіс Брант усього лиш брудна стара баба, якій свербить, ото й усе, що тобі варт знати. – Він допитливо поглянув на Денні. – Чи сильно ти можеш вдарити, доку?

– Га?

– Ану, брязни мені. Кинь мені думку. Хочеться взнати, чи стільки в тобі сили, як мені гадається.

– А що ви хочете, щоби я подумав?

– Однаково. Тільки подумай сильно.

– Гаразд, – сказав Денні. Він на мить задумався, потім зосередився й жбурнув думку просто в Хеллорана. Нічого й зблизька подібного до такого він раніше ніколи не робив, і в останню мить якась інстинктивна частка його єства повстала і притупила грубу силу думки – він не хотів уразити містера Хеллорана. Та все одно та думка вистрелила з нього з такою силою, якої він ніколи не міг очікувати. Вона шваркнула, немов подача Нолана Раяна, і навіть понад те78.

(Ой леле, сподіваюсь, я його не поранив)

А думка була такою:

(!!!ПРИВІТ, ДІКУ!!!)

Хеллоран, здригнувшись, відсахнувся на сидіння. З жорстоким «клац» зімкнулися його зуби, пустивши з нижньої губи тоненьку цівку крові. Долоні вимушено злетіли з колін до рівня грудей, а тоді знову впали на місце. На якусь мить, не керовані свідомістю, затріпотіли його вії, аж Денні перелякався.

– Містере Хеллоран? Діку? З вами все гаразд?

– Я не знаю, – промовив Хеллоран і слабенько засміявся. – Чесно, як перед Господом, не знаю. Боже мій, хлопчику, ти чисто наче пістоль.

– Вибачте, – сказав Денні, лякаючись іще дужче. – Покликати тата? Я збігаю, приведу його.

– Ні, я оклигаю. Я в порядку, Денні. Просто посидь на місці. Мені хіба троха памороки забило, ото й усе.

– Я не на повну потужність зробив це, – зізнався Денні. – Я злякався в останню хвилину.

– На моє щастя, твій ляк, мабуть… інакше б мозок в мене точився з вух. – Помітивши стривоженість на обличчі Денні, він посміхнувся. – Та ніякої шкоди не сталося. А як воно тобі вчувалося?

– Ніби я Нолан Раян і кидаю м’яча, – зразу ж відповів він.

– Ти любиш бейсбол, правда ж? – Хеллоран обережно тер собі скроні.

– Татові й мені подобаються «Янголи», – відповів Денні. – У східному дивізіоні Американської ліги – «Ред Сокс», а в західному – «Янголи». Ми дивилися «Ред Сокс» проти «Цинциннаті» у Світовій серії79. Я тоді був зовсім іще малий. А тато тоді… – обличчя Денні спохмурніло в зніяковінні.

– Що тоді, Дене?

– Я забув, – сказав хлопчик. Він ледь було не встромив собі пальця до рота, щоб посмоктати, але ж то був немовлячий трюк. Денні опустив руку назад на коліно.

– Денні, а ти можеш узнавати, що думають твої мама й тато? – Хеллоран уважно дивився на нього.

– Майже завжди, якщо захочу. Але я зазвичай не намагаюся.

– Чому нє?

– Ну… – він затнувся, на мить збентежившись. – Це було б як підглядати до спальні, як піддивлятися, коли вони роблять оте, з чого робляться діти. Ви знаєте оте?

– Так, я знайомий з цим ділом, – відповів Хеллоран поважно.

– Їм би це не сподобалося. І якби я піддивлявся їхні