Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Мене досі лякало, що навіть цей найбезкарніший жах буде щедро поглинутий безоднею нескінченного часу, безоднею нескінченної висоти, глибокою безоднею Бога: поглинутий лоном байдужості.

Байдужість, що так сильно відрізняється від людської. Бо це була корислива байдужість, доконана байдужість. Напрочуд енергійна байдужість. І все в тиші, в тому моєму пеклі. Тому що сміх є частиною тиші, лише в очах виблискувала байдужа насолода, але сміх був у самій крові, і його неможливо було розчути.

І все це в той самий момент, саме зараз. Але водночас теперішня мить настільки далека через гігантську велич Бога. Саме через ці величезні безмежні розміри навіть те, що існує зараз, — далеке: щойно тарган залазить у шафу, він також віддаляється відносно лона великої корисливої байдужості, що безкарно поглине його.

Грандіозна байдужість — то ось що відбувалося всередині мене?

Пекельна велич життя: адже навіть моє тіло не відмежовує мене, милосердя не дозволяє моєму тілу відмежувати мене. У пеклі моє тіло не відмежовує мене, чи можу я назвати це «душею»? Жити життям, що вже не є життям мого тіла — чи я можу назвати це знеособленою душею?

І мене пече моя знеособлена душа. Грандіозна байдужість зірки — це душа таргана, зірка — це сама непомірність тіла таргана. Ми з тарганом прагнемо миру, який не може нам належати — це мир за межами вимірів і долі, його і моєї. І тому, що душа моя така безмежна, що це вже не я, і тому, що вона така віддалена від мене — адже я завжди віддалена від самої себе, для самої себе я недосяжна так само, як для мене недосяжна зірка. Я пручаюся у спробах наблизитися до цього часу, що оточує мене, але залишаюся на віддалі до цієї самої миті. Майбутнє, на жаль, ближче до мене, ніж ця мить.

Ми з тарганом пекельно вільні, бо наша жива матерія більша за нас, ми пекельно вільні, тому що моє власне життя настільки непридатне для мого тіла, що я не можу ним скористатися. З мого життя більше користає земля, ніж я сама, я настільки більша за те, що називаю «я», що маючи життя світу, я мала б себе. Потрібна ціла орда тарганів, щоб створити бодай трохи чутливе місце у світі — принаймні, один лиш тарган, лише через його увагу до життя, той єдиний тарган і є світом.

Найнедосяжніша частина моєї душі — та, яка не належить мені, це та, яка торкається моєї межі з тим, що вже не є мною, і частина, якій я віддаю себе. Все моє жадання було цією неперевершеною і надзвичайно близькою близькістю. Я — більше те, що поза мною.

Якщо мені вдасться повернутися з царства життя, я знову візьму твою руку і поцілую її з вдячністю за те, що вона чекала на мене, і чекала, поки завершиться мій шлях, і я повернуся: худа, голодна, покірна: голодна лише до малого, лише до меншого.

Тому що, тихенько сидячи тут, я захотіла самотужки прожити власну віддаленість як єдиний спосіб прожити свою дійсність. І це, здавалося б, невинне, знову було насолодою, яка була, наче жахливе, космічне задоволення.

Щоб оживити його, я відпускаю твою руку.

Бо в тій насолоді не було жалю. Жаль — це плід когось або чогось, але буття світу — це жорстокість. Таргани гризуть одне одного, вбивають одне одного, проникають одне в одного задля продовження роду і пожирають одне одного у вічному літі, на яке спадає ніч: пекло — це літо, що кипить і майже переходить у ніч. Сьогодення не бачить таргана, теперішній час дивиться на нього з такої великої віддалі, що не може його розрізнити згори, і бачить натомість лише мовчазну пустелю — теперішній час навіть не підозрює про оргіастичну циганську вечірку в голій пустелі.

Де, зменшені до маленьких шакалів, ми з’їдаємо одне одного зі сміхом. У сміхові болю — і вільні. Таємниця людської долі полягає в тому, що ми маємо визначену долю, але ми маємо свободу здійснювати свою долю або ні: реалізація нашої визначеної долі залежить від нас. Тоді як не-люди, як таргани, здійснюють свій цикл, ніколи не збиваючись зі шляху, бо їм не потрібно обирати. Я — розпорядниця своєї доле-визначеності, якщо я вирішу її не здійснювати, я опинюся за межами своєї напрочуд живої природи. Але якщо я реалізую свою інертну, живу сутність, тоді, серед свого виду, буду особливо людяною.

— Але річ у тім, що прагнення стати людяною може перетворитися на ідеал і задихнутися під вагою розростання... Бути людяною не має бути ідеалом для людини, що їй долею призначено бути людиною, бути людиною має означати — бути такою, якою є, живою істотою, що підкоряється свободі шляху всього живого, я — людина. І я не повинна навіть дбати про свою душу, вона подбає про мене, як доля, і мені не треба створювати собі душу: я маю лише обрати життя. Ми вільні, та це пекло. Але тут так багато тарганів, що це нагадує молитву.

Моє царство належить цьому світові... і моє царство було не лише людським, я це знала. Але знати це означало розмножити життя-смерть, і коли християнське слово навіть не має значення... Але в утробі так багато дітей, що це нагадує молитву.

У той момент я ще не розуміла, що перший начерк того, що стане молитвою, вже народжувався із того щасливого пекла, до якого я увійшла і з якого вже не хотіла ніколи виходити.

Із твоєї країни щурів, тарантулів і тарганів, любове моя, де радість скрапує масними краплями крові.

Лише милість Божа могла вирвати мене із тієї страшної, байдужої радості, в якій я вільно купалася.

Адже я тішилася. Я пізнала жорстокість веселої темряви — я була щаслива, як диявол, мій максимум — пекло.

Мій максимум — пекло.

Я була, була по вуха в байдужості, тихій і пильній. І в лоні байдужого кохання, байдужого сну наяву, байдужого болю. У Бога, якого, якщо я і любила, то не розуміла, чого Він хоче від мене. Він хотів, щоб я зрівнялася з Ним, та зрівнялася через любов, на яку я була не здатна.

Через любов таку велику, що це була б любов такої байдужої істоти — ніби я була нежива істота. Він хотів, щоб я з Ним стала світом. Він прагнув моєї людської божественності, і це мало початися зі знищення в мені