Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

подумала, що це результат їхньої нічної сутички із а’кеером Блискавок. Бо ж нечасто буває, аби прибічна гвардія Батька Війни атакувала меекханське місто, причому так відкрито, виставляючи на показ свої знаки. А тому Імперія вирішила відповісти військовою демонстрацією, бо навіть той факт, що у справу втрутилися Послідники, не давав можливості залишити таке без відповіді.

Але за кілька днів, коли військо значно збільшилось, вона мусила визнати, що її здогадки виглядають доволі кумедно. Навіть якби Літрев був стертий з поверхні землі, Імперія не перекинула б на кордон цілу кінну армію, ризикуючи війною із потужним сусідом. Крім того, масштаб маневрів свідчив, що їх готували вже багато місяців, що їх почали обдумувати набагато раніше, ніж перший Послідник з’явився в місті. На першій лінії, вздовж усіх трьох сотень миль кордону із Великими Степами, стояло майже двадцять тисяч осіб кінноти, з яких більше половини становила регулярна кавалерія. Решта була з вільних чаарданів — таких, як їхній, — які, згідно із імперським правом, командири полків могли взяти на утримання. Міста — Маконенн, Каве чи Навент — були посилені піхотою, а фортеці, такі як Ґундарт, вперше за десять років мали повний гарнізон і наповнені комори. Навіть сліпий помітив би, що Імперія готується до війни.

Або ж принаймні шкірить ікла, щоби когось від війни відвернути.

Вочевидь, будь-кому, хто мав хоча б якесь уявлення про війну, було зрозуміло, що тих двадцяти тисяч кінноти, розкиданих по кільканадцяти укріплених таборах, замало, аби затримати великі загони, подібні до тих, які вдарили в Імперію чверть століття тому. Їхнім завданням насамперед було розпізнавати силу та напрямки ударів, затримувати просування, шарпати ворога партизанською війною та вносити сум’яття. А потім відступити до найближчої фортеці, міста або й на захід, у напрямку головних сил, які, подейкували, складалися десь із сорока тисяч кавалерії й тридцяти тисяч піхоти, не враховуючи допоміжних загонів. Завдання майже самовбивче, але деякі командири полків ставали на голову, аби його отримати. Були готові йти шляхом військової слави, наче хорт кривавим слідом пораненого вепра. І могли так само закінчити, як інколи закінчували й ті, долучаючи власну кров до крові переслідуваного звіра.

Але саме в такий спосіб полк Кінної Гвардії Зелені Горлянки потрапив на кордон. Його командир майже відразу уклав тримісячні контракти із кха-дарами кільканадцяти вільних чаарданів, збільшуючи свої сили десь на сімсот коней — передусім легкої кавалерії та кінних лучників. Укріпив Малий Биндер, перетворивши гарнізонне містечко на справжній військовий табір, та запросив Генно Ласкольника до себе.

Запросив!

Кайлін аж заскреготіла зубами, коли згадала про це. Він і справді запросив, і дуже наполягав, аби її кха-дар прийняв це запрошення. Не пропонував їм контракт: нібито тому, що ганьбою було б пропонувати славетному генералу гроші як першому-ліпшому найманцю, але привітав його почестями, мов князя. Поставив увесь полк до параду в повному реманенті. Вона пам’ятала, як три дні тому вони в’їжджали на плац перед гарнізоном, на якому тисяча двісті коней завмерли в рівненьких шеренгах. Шість панцирних хоругв мовчки чекали, демонструючи свою зброю. Їхній командир, схоже, хотів похвалитися, бо всі елементи реманенту блищали так, наче їх тільки-но взяли зі складів. Може, зрештою, так воно й було. Сьомий був гвардійським полком, зазвичай стояв у самій столиці, а там ніколи не було проблем зі спорядженням.

Їдучи з Ласкольником, вона оцінювала солдатів. Частина вже служила на прикордонні, у північних чи південних степах, бо до гвардії брали не тільки шляхетських синків, тож полк мав свою вартість. Але незважаючи на все, з часів війни із се-кохландійцями Зелені Горлянки не брали участі в справжній битві як окремий загін. Полк потребував не навчальних боїв, а битви зі справжнім ворогом на життя чи на смерть. Солдатська вправність, яку так чудово демонстрували під час парадів, мала знайти підтвердження у кривавих порахунках, як це називали в імперській кавалерії. Тільки тоді Сьомий перетвориться на справжню військову машину, яка матиме сили протистояти се-кохландійським а’кеерам. Може, саме тому Аберлен-ґон-Саве наполягав, щоби його загін опинився саме тут, біля кордону. Він був із тих, хто вважає, що меч повинен не лише бути гострим і добре лежати в долоні, але й час від часу посмакувати крові.

Вона зітхнула із роздратуванням, згадуючи, як їх прийняли. Від самого початку було зрозуміло, що командувач Сьомим і Ласкольник добре знаються. Може, навіть надто добре. Аберлен служив під Ласкольником кілька років, перш ніж його підвищили до рівня генерала й теоретично зрівняли із колишнім командиром. «Теоретично» — добре слово. Її кха-дар пішов із імперської армії майже п’ять років тому і поринув у прикордоння, водячи власний чаардан, однак всі, від стаєнних хлопчаків до командирів загонів на кордоні, зверталися до нього «пане генерале». Ніби й нічого дивного, бо військове звання належало йому аж до смерті, але це «пане генерале» мало куди глибший сенс. Капітани й полковники, які мали за спиною тридцять років служби, салютували Ласкольнику хвацько та пружно і, що найважливіше, абсолютно рефлекторно. Здавалося, той факт, що він уже не носив мундира, не мав жодного значення. В цьому не було нічого від дутої ввічливості, але в солдатські кістки був урізаний наказ: саме так і треба. Що зараз вони стоять перед Ласкольником, ТИМ САМИМ Ласкольником, а тому не віддати йому почесті стало б ганьбою для всієї армії.

Кайлін бачила це і під час привітального огляду. Кха-дар без жодного застереження завернув конем поміж солдатів. Там, де він їхав, їхні шеренги, і так напружені як струни, напружувалися ще сильніше, броня виблискувала ще яскравіше, а коні гордовито вигинали шиї. Там, де він хвалив коня чи вершника, нехай навіть кивком голови, на обличчі кавалеристів розквітала радісна усмішка. Там, де він супив брови, його вітала трупна блідість. Проте оці вирази були єдиною його владою — не міг накладати покарання чи роздавати нагороди. Але незважаючи на це, Ласкольник на кілька хвилин перейняв на себе командування полком так природно, наче командував ним завжди. Увійшов у цю роль так легко, що ніхто б і не повірив, що вже кілька років він командував лише степною збираниною. Кайлін дещо злякалася цього. Вона наче дивилася на чужу людину, а не на свого кха-дара, який щоденно називав її «донечкою».

Дагена тоді тицьнула її в бік і вказала на Аберлена-ґон-Саве. Генерал дивився на цю інспекцію із обличчям, на якому загостювала дивна гримаса. Оцей хтось, кого він не бачив чимало років, за пару хвилин відібрав його командування. Не лише вона почувала розгубленість і