Читати книгу - "Містична річка"

— Проте шукати доведеться нам? — запитав Шон.

Вайті кивнув головою.

— Якщо тільки вона не втекла до міста, де її й порішили.

Шон подивився вгору. Птаха мала велику голову й короткі лапки під білими грудьми із сірою смугою посередині. Шон не впізнав її породу, бо не дуже добре тямив у тому.

— Що це за птах?

— Кільчастий водомороз, — відповів Вайті.

— Не бреши.

Вайті підняв руку вгору.

— Присягаюся Богом, чоловіче.

— Ти забагато дивився в дитинстві передач «Царства дикої природи», еге?

Птаха знову зловісно каркнула, й Шон хотів уже підстрелити її.

— Подивишся автомобіль? — запитав Вайті.

— Чому ти сказав «вона»? — промовив Шон, пірнувши під жовту стрічку, що оточувала місце злочину, й попрямував до автомобіля.

— Технічна експертиза знайшла в бардачку паспорт. Автомобіль належить Кетрін Маркус.

— Прокляття, — сказав Шон.

— Ти її знаєш?

— Схоже, це дочка чоловіка, з яким я знайомий.

— Близько знайомий?

Шон похитав головою.

— Ні, ми просто вітаємось як сусіди.

— Ти правду кажеш? — запитав Вайті, ніби вже тепер хотів почати розслідування.

— Атож, цілковиту правду.

Вони підійшли до автомобіля. Вайті показав на відчинені дверцята, а представниця технічного відділу відступила назад і розкинула руки, затуляючи машину.

— Ви тільки нічого не торкайтеся, хлопці. Хто розслідуватиме справу?

— Я, — відповів Вайті. — Парк перебуває в юрисдикції штату.

— Але автомобіль належить містові.

Вайті показав на бур’яни.

— Сліди крові ведуть на територію штату.

— Я не знаю, — зітхнула технічний експерт.

— Це вирішить комп’ютер, — сказав Вайті. — А поки що справа належить штатові.

Шон поглянув на бур’яни, які росли побіля парку, й припустив, що як вони знайдуть тіло, то знайдуть його там.

— Які маємо результати?

Технічний експерт позіхнула:

— Коли ми знайшли машину, дверці були відчинені. Ключі стриміли в запалюванні, фари світилися. Через десять секунд після нашого прибуття, мов за сигналом, акумулятор потік і закаляв днище.

Над динаміком на дверцях водія Шон помітив пляму крові. Кілька її крапель попало на сам динамік — тепер вони засохли й почорніли. Він присів, обернувся й побачив ще одну пляму на кермі. Третя пляма була довша й ширша за перші дві, вона обгортала дірку від кулі, пробиту у вініловій спинці водієвого сидіння на рівні плеча. Шон знову присів і подивився крізь двері на кущі ліворуч від автомобіля, потім обернув голову, щоб подивитися на зовнішній бік дверцят водія, й побачив там свіжу заглибину.

Він поглянув на Вайті, й Вайті кивнув головою.

— Злочинець, певно, стояв біля автомобіля. Дівчина Маркус, якщо це вона, сиділа за кермом і вдарила його дверима. Мерзотник почав стріляти й поцілив її, можливо, в плече, а можливо, в біцепс. Хай там як, а дівчина кинулася навтіки. — Вайті показав на кілька прим’ятих кущів, що вона притоптала ногами. — Вони побігли крізь кущі до парку. Її рана не могла бути тяжкою, бо видно лише кілька крапель крові на кущах.

— А ми маємо своїх працівників у парку? — запитав Шон.

— Досі їх було двоє.

Представниця технічного відділу форкнула:

— З них було більше пуття, аніж із цих двох?

Шон і Вайті простежили за її поглядом і побачили, що Коннолі випустив із рук паперового стаканчика з кавою і тепер нахилився, щоб його підняти.

— Вони в нас новенькі, дай їм звикнути.

— Доведеться просити допомоги.

Шон підступив до жінки.

— Ви знайшли якісь посвідчення особи, крім технічного паспорта?

— Так. У гамані під водієвим сидінням був дозвіл на керування автомобілем на ім’я Кетрін Маркус. Під пасажирським сидінням лежав рюкзак. Біллі зараз з’ясовує, що там у ньому.

Шон подивився через капот на чоловіка, на якого кивком голови показала експерт. Він стояв навколішках перед автомобілем, темно-синій рюкзак лежав перед ним.

— Що там документи кажуть про її вік? — запитав Вайті.

— Дев’ятнадцять років, сержанте.

— Дев’ятнадцять, — повторив Вайті, звертаючись до Шона. — І ти знайомий з її батьком? Бідолаха, йому доведеться пережити велике горе, він, либонь, і гадки не має, що сталося з його дочкою.

Шон обернув голову й побачив, як самітна криклива птаха полетіла в напрямку каналу, а промінь сонця пробився крізь хмари. Він відчував, як пташине скрекотіння проникає в його вушний канал та в мозок, і враз його пронизав спогад про вираз дикої самоти, що його він бачив на обличчі одинадцятирічного Джиммі Маркуса, коли вони майже вкрали той автомобіль. Шон відчував ту самоту тепер, стоячи біля кущів, які вели до В’язничного парку, так ніби двадцять п’ять років, що відокремлювали його від того часу, пролетіли, як комерційна реклама на телебаченні, відчував ту гнітючу, розпачливу самоту, що придавила Джиммі Маркуса, неначе трухлява деревина. Щоб струсити із себе цей спогад, він подумав про Лорен, про Лорен із довгим русявим волоссям, яка заполонила його сьогоднішній сон і пахла морем. Він подумав про ту Лорен, і йому захотілося знову заповзти в тунель того сну, поринути в нього з головою та зникнути.

7

У крові

Надін Маркус, молодша донька Джиммі та Аннабет, уперше дістала благословенні дари святого причастя в неділю вранці у церкві Святої Цецилії, що в Східному Бакінгемі, в Низині. Її руки були стиснуті від долонь до пучок, а білий серпанок та біла сукня робили її схожою на дитя-наречену або на сніжного янгола. Вона йшла в процесії через прохід разом із сорока іншими дітьми, легко ковзаючи по підлозі, тоді як інші дівчатка та хлопчаки плентали й спотикалися.

Принаймні так здавалося Джиммі, й хоч він перший був готовий визнати, що мислить упереджено, коли йшлося про його дітей, він також не сумнівався, що має слушність. Інші діти тепер базікають або горлають, коли їм так хочеться, матюкаються перед своїми батьками, вимагають цього чи вимагають того, не шанують дорослих і дивляться на людей напівзатуманеним, напівгарячковим поглядом наркоманів, які просиділи надто багато часу перед телевізором, комп’ютером або тим і тим. Вони скидалися Джиммі на ртутні кульки, здавалося, кулька застигла на місці, але тут-таки покотилася геть, шарахаючись туди-сюди, розсипаючи сріблясту ртуть. Вони щось просять і зазвичай дістають, а як ні, то просять гучнішим голосом. Якщо відповідь і далі відкидна, починають верещати. І їхні батьки, боягузи жалюгідні, не витримують такого натиску й дають своїм нащадкам усе, чого