Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— Про честь згадав? — блиснув поглядом русявий воїн. — А де була твоя честь, пес, коли ти вночі мирних жителів палив та рубав?!

— Я?! — здивований вигук вирвався раніше, ніж мізки перетравили інформацію. — Так ось у чому річ? Ви, дивлячись на мої обновки, вирішили, що я з цих? — киваю у бік трупів. — Ні-ні… Це не так. Я з Комишанки... Ми з дружиною йшли в гості до рідні, з Ведмежого Кута. М-да... Добре, що не вчора прийшли... А то б разом з усіма зараз там лежали... Загалом, коли прийшли, село дотлівало вже. Ну, а щоб зрозуміти, що не саме спалахнуло, особливого розуму не треба. Тоді я дружину послав назад у Комишанку — старосту тамтешнього попередити. А сам услід за татями пішов. Щоб подивитися, чиїх це рук справа…

— Поки складно говориш, — не змінюючи тону, промовив русявий. — Прибігала дівка до села. А ось це все, — показує підборіддям на розгромлений табір, — як поясниш?

— Що бачив, можу розповісти. А ось пояснити… — розводжу руками, — вибачте. Сам нічого до ладу не зрозумів. Але, якби мені таку історію хто інший розповів, то теж не повірив би.

  — Ти говори… говори… — проскрипів чернець. — Все як є. А ми з Добринею Ратичем самі вирішимо: вірити твоїм словам чи не варто.

— Та я й так, як на духу… — роблю найпростіше обличчя, на яке тільки здатний. — Ішов я, значить, слідом… Спершу димок від багать почув, а потім і відблиски вогню помітив. Підібрався ближче, щоб роздивитися. Сів у кущах... і тут тупіт ззаду. Важкий… Наче здоровенний бугай ломиться. Я тільки голову повернув, як щось з неймовірною силою схопило мене і над землею підняло. Я сам не маленький, більше центнера ваги, а вгору злетів, як пушинка.

Діставшись цього місця, глянув на воїна з ченцем. А ті нічого, слухають уважно, навіть не переглядаються, ніби нічого особливого в моїх словах немає — звичайна розповідь. Гаразд, продовжимо…

— Загалом, я зумів його трохи розгледіти. Присягати не буду, мало що привиділося, але найбільше воно було схоже на здоровенного чолов’ягу. Висотою за мене вдвічі, а то й три вищого. У плечах, що дуб сторічний, хрін обхопиш. Шерсть, як у ведмедя, тільки світла... швидше, навіть сіра. Прогарчало воно щось невиразне і почало одяг на мені рвати... Клапті, якщо не вірите, он там валяються, — показав пальцем напрямок.

— Віримо, віримо, — заспокоїв мене монах. — Продовжуй… — а сам тихо русобородому: — Не підвело чуття… Все-таки з'явилася нова потвора. Дивно, що тут. Адже жодного проходу поряд із Комишанкою немає.

Помітив, що я прислухаюся, скривився і нетерпляче махнув рукою.

— Ну, чого замовк? Ми слухаємо…

— А розповідати більше нічого, — розвів я руками. — Не сподобалося йому в мені щось чи навпаки — чимось іншим зацікавився, але раптом відкинув вбік і на галявину ломанувся. Відкинув невдало, так що я гарненько приклався головою до найближчого дерева і знепритомнів... садна можу показати, — трохи нахиляю голову, нічим не ризикуючи. Одна з арбалетних стріл вдало чиркнула. — Скільки так провалявся не знаю… А як прийшов до тями, побачив поруч два безголові трупи.

— І насамперед зняв з них одяг, — хмикнув русявий.

— Так комарі ж… — знизую плечима. — На мені ні клаптя... а їм уже байдуже. Та й босоніж лісом довго не побігаєш. Загалом, як зрозумів, що чудовисько пішло... зодягнувся і до галявини ближче підібрався. І, як побачив, що з германцями покінчено, вирішив бранців звільнити… Решту ви знаєте. Якраз під'їхали. Ось і вся історія... А не вірите — он дівок з хлопцями розпитайте. Хоч вони й перелякані всі до смерті, але хоч хтось мав щось побачити.

— Само собою запитаємо… — каркнув чернець. — А ти, стій на місці. Краще — сядь та замри. Очей з нього не спускати, — велів лучникам. Потім намотав поводи на передню луку і легко зістрибнув з коня. — Ти не бранець. Але, поки твої слова не підтвердяться, так воно надійніше. Занадто багато дивного. А я не люблю, коли чогось не розумію.

— Як скажеш, — не став я качати права, а слухняно всівся на землю. Після недавнього сплеску адреналіну, ноги трохи тремтіли і відпочинок їм не завадить.

Монах повернувся швидко, не менш роздратований, ніж йшов.

— Очевидці… щоб їм… дивилися і бачили все, а до ладу розповісти, що саме — ніхто не може, — бурмотів немов сам собі, але голосно, щоб і інші чули. — Хтось великий і страшний… вискочив на галявину і почав убивати кнехтів. Ось і все, що вони можуть сказати. Як виглядав? Не знають... не пам'ятають... дуже великий... Побив усіх і втік. Парочку начебто з собою прихопив. Але це не точно…

— Прихопив, — поспішаю підтвердити. — Он там валяються, — показую місце. — Без голів. У їхній одяг я й вирядився.

— Ну, хоч так…

— Стривай, Лавре, що ти хочеш від переляканої дітвори? — Розважливо відгукнувся русобородий. — Добре, хоч щось сказати можуть. Так, хлопці, не стійте, як кам'яні, — витязь зробив якийсь незрозумілий рух рукою, але воїнам, схоже, дав зрозумілий знак, оскільки ті сховали зброю і рушили на галявину. Чи трупи оббирати, чи бранцям допомагати. Але повертатися, щоб подивитись, не став. У мене тут свій поєдинок не закінчено.

— А де й кого тепер шукати? — так само незадоволено бурчить монах.

— Ну, не все одразу… Головне, слід знайшли і перехід підтверджений… це найважливіше… До того ж, ми в нього тепер, як у боргу? Ні?

— В чудовиська? — пирхає чернець. — Ти, Добрине, думай, що кажеш.