Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— Чудовисько чи ні, а за таку справу, — русобородий киває на трупи, — на когось іншого багато почестей чекали б. Князь справедливий.

Потім витязь повертається до мене.

— А ти, отже, той самий Степан, новоспечений зять Гліба?

— Так, — не бачу сенсу заперечувати.

— Тоді вибач, що так накинулися. Сам глянь: що ми повинні були подумати, побачивши людину одягнену, як мечоносець?

— Не квапся з вибаченнями, витязю, — одразу встряв, невдоволений усім, чернець. — Треба ще в усьому розібратися. І, як би не з дізнавачами.

— Розбирайтеся… — розводжу руками. — Мені приховувати нічого.

— Певен? — дрібними кроками, мов у нього сплутані ноги, Лавр підходить ближче. — А давай подивимося...

— Давай, — киваю. А що ще лишається?

— З'явився ти в Комишанці в той самий час, коли чуючі, помітили активацію проходу. Причому саме в цих місцях… Правильно?

— Не можу ні заперечувати, ні підтвердити… — роблю найпростіше обличчя, на яке тільки здатний. — Бо зовсім не розумію, про що ти говориш?

— Так, ну так… Я не я і… не суть. А нічого сказати — мовчи та слухай.

У знак згоди, знизую плечима. Мовляв, якщо інших варіантів немає, то нехай — твоя влада.

— Далі… Аура чужого дуже добре відчувається в селі і легко простежується до цього місця і навіть на тобі. Це другий збіг… — продовжив демонстративно загинати монах пальці. — Третє… — Ти живий. Не поясниш чому?

— Зрозуміло, — ця мумія, що ходить, вже починає мене напружувати. — Бачу, ти з тих, хто віддає перевагу мертвим? У нас колись теж був правитель, котрий любив говорити: «Немає людини — немає проблеми»

— Но, но… — миттєво огризнувся чернець. — Слідкуй за язиком!

— А ти мені не рота не затикай і на горло не бери! Я з тобою в одному бою спина до спини не стояв, щоби хамство і неповагу спускати! — Демонстративно кладу руку на оголів’я меча. — Є питання? Виходь у коло. Вирішимо одним махом. Саме як ти любиш… Одним трупом більше — однією проблемою менше. Тільки вже вибач, якщо відповідь не сподобається.

— Гей, гей, втихомиртеся! — уперше за весь час трохи підвищив голос витязь, і чернець одразу ж зів'яв. Тим самим показуючи, хто тут головний. — Не треба гарячкувати. А то, згарячу, іноді таке ляпнеш — самому потім соромно. І ти, Степане, притримай норов. Характер справа така — як спіднє, мати треба, але й на кожному кроці демонструвати не варто. У всіх був важкий день… тому — видихнули та заспокоїлися.

— Я спокійний, — все ж таки не втримався Лавр. — Але від нього чужим несе, як гноєм із хліва! І це — чотири! Чи не надто багато збігів?

— Угамуйся, кажу! — ще трохи підвищив голос Добриня. — Степане, тобі є що сказати? А то звинувачення, хоч і не прямі, але дуже неприємні. Як би, справді, до дізнавачів не дійшло.

— Гм… — я задумливо потер підборіддя. — Один мудрець якось сказав такі слова: «Найважче виправдовуватися тому, хто ні в чому не винен... Тому що він, на відміну від лиходія, не може заздалегідь собі виправдання придумати»

— Знову? — підняв руки Лавр. — А без чужої мудрості, ти сам хоч пару слів зв'язати здатний?

— Вибач, — цього разу вирішив не загострювати. — Звичка… я так з думками збираюся… І щоб не заплутатися, почну, мабуть, з кінця.

Монах відкрив рота, але спіймав несхвальний погляд витязя, і змовчав.

— Чому від мене чужим несе? Мабуть тому, що він тримав мене в лапах якийсь час. І не просто тримав, а крутив на всі боки і обдирав, як господиня цибулину. Ти, до речі, сам з хлівом порівняв... Хіба не тхне гноєм від людини, яка всередині побувала?

— Із цим я погоджуся, — кивнув Добриня. — Продовжуй, Степане…

— Дякую… Третє… Чому я живий, тоді як лицарів велетень побив усіх до одного?

— Так! — Лавр не втримався. — Дуже цікаво!

— Мабуть, з тієї ж причини, через яку він не чіпав бранців… — знизав я плечима.

— Гм… — більше чернець не крутився, а всерйоз задумався. — І що це за причина?

— Не вважав нас за небезпечних для себе…

— Дурниця якась… — чернець роздратовано пройшовся туди-сюди. — Якщо звіра розлютити, він кидається на всіх без розбору. А з твоїх слів виходить, що чудовисько має розум? Але це неможливо!

— Я тільки кажу очевидне, а висновки ви самі робіть. Йдемо далі? Що там було на другому? Чому слід привів сюди з Комишного?

Відповісти витязь не встиг…

Спочатку зашелестіли стріли, впиваючись у тіла воїнів. Смикнувся, безглуздо змахнувши руками Лавр, ніби хотів дістати древко з біло-синім оперенням, що стирчало у нього з очниці… Але, не зміг і повалився ниць на землю, буквально за кілька кроків від мене.

Секундою пізніше Добриня висмикнув з піхов меч, зістрибнув з коня, ховаючись за ним, а з усіх боків, з-за дерев, на галявину посипали воїни в камзолах та обладунках мечоносців.

Схоже, лицарі, які напали на Ведмежий Кут, не просто так вибрали саме це місце для табору. Тут вони чекали більшу частину загону. Чому більшу? Ну, бо навіть на перший погляд було видно, що нових воїнів набагато більше, ніж тих, з якими я впорався. І їм не сподобалося, що своїх товаришів вони побачили мертвими.