Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

– Мамо, що ти верзеш?!

– Годі, – вона плескає долонею. – Хто тебе навчить розуму, якщо не я? Подружки ці твої, які самі ходять незаміжні?

– Дамір запропонував розлучення, не я.

Я спеціально приховую все інше.

Дивлюся на маму і думаю, як я могла бути такою дурною і сподіватися, що мати стане на мій бік? Якби я обмовилася про дитину, то вона б наступної секунди зірвалася б дзвонити Даміру в надії, що він повернеться, передумає розводитися.

Я тут, здається, одна думаю про малюка і про його майбутнє.

– Дамір просто на емоціях сказав, зрозуміло? Ти маєш поговорити з ним!

– Не маю, годі! Все скінчено…

– Дурна! – журиться мати. — Ти знаєш, як тобі пощастило зустріти такого, як він? Багатого, красивого, ввічливого. Та він же порошинки з тебе здував три роки! Ти послухай матір, отже, чогось йому не вистачало з тобою, доню! Але ж це можна виправити! Розумієш? Ще можна виправити.

В мені накопичується злість – наче невидимий метан, який спалахує від іскри. Я злюся, знаючи, що якщо дозволю собі перестати, розплачусь і дам матусі переконати мене, що я ніхто… Без Даміра, без чоловіка, просто ніхто. Нуль.

– Він хоче розлучитися, і я сказала, що дам йому розлучення. Все.

– Вам треба охолонути, – мама наче не чує мене.

Втім, і я зараз почуваюся наче наодинці з незнайомою людиною.

Зовні мама все та ж, я відчуваю нотки шампуню, яким зазвичай пахне її волосся, бачу на зап'ясті «гумку» (вона чіпляє її на руку, щоб у разі чого швидко зібрати волосся в пучок). Навіть нігті у неї нафарбовані в улюблений рожевий відтінок. Але між нами непробивна стіна. Як так вийшло, що Каріна розуміє мене краще? У мене стискається горло, але не від образи на Даміра чи на долю, я готова заплакати через таку свою матір.

Через її холодність і байдужість.

– Буває, буває, що складно та погано… Але ти думаєш за сім'ю не треба боротися? Чи можна просто психувати і йти як п'ятиклашка? Дочко, якби я ставила свою гордість вище за сім'ю, то в тебе не було б батька з шести років!

– Що? Про що ти кажеш?

Я піднімаю на неї очі.

– Саме те, що ти подумала. Якщо я тобі не розповідала про зради твого папочки, це не означає, що їх не було, — у голосі мами з'являються нотки задоволення.

І незважаючи на весь шок, страх і порожнечу, яку я відчуваю, я не можу не бачити, в який момент вона це сказала.

Вирішила використати зради батька, щоб переконати, ніби це нормально?!

— З мене годі, я йду спати, — говорю я, хоча ще немає навіть семи.

Але якби моя мама хоча б колись зважала на мої бажання. Ні.

Вона йде за мною, продовжує сипати сіль на рану, згадуючи образи на батька.

Щоразу вона наполягає, якби пішла від батька, то я не мала би родини.

Через п'ять хвилин (а може через вічність) я сідаю на заправлене ліжко, яке пахне свіжістю, і здаюся.

З очей градом починають котитися сльози, переді мною встає образ малюка — чомусь зараз я бачу дівчинку — і його незадоволеного обличчя. «Так ти пішла від тата і тепер у мене немає тата?» — Запитує уявна дитина. Я витираю сльози долонею, але не можу зупинитися.

З’являються нові.