BooksUkraine.com » Бойовики » Королівство жахів 📚 - Українською

Читати книгу - "Королівство жахів"

124
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Королівство жахів" автора Джин Філліпс. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 64
Перейти на сторінку:
Йому все одно кінець. Він має те, що має. Ми зробили те, що обіцяли зробити.

Вони зійшли із бетонованої стежки, під їхніми ногами зашурхотіла трава й соснова глиця. Роббі побачив у кущах якийсь рух, але то була лише качка по другий бік скріпленого ланцюгом паркану.

— Ні, — сказав Роббі. — Я вже сказав тобі, що ні.

Позаяк Роббі ніколи не сперечається, Марк ніколи не намагався в чомусь переконати його, і це видно. З нього був би поганий продавець — він весь час це собі повторює.

— Ми зможемо втекти, — сказав Марк, підступаючи ближче. — Ми зможемо прокинутися завтра вранці.

Коли Роббі був маленький, він дивився мультик про робота, чи мишу, чи, можливо, про собаку. Усі ці створіння могли бути дуже схожими в мультику. Та коли робот-миша-собака з’являлася на екрані, чийсь глибокий голос вигукував:

— А зараз ви бачите зірку вистави!

Роббі іноді чує цей голос у своїй голові, коли бачить Дестіна, того, хто спричинив ці події. Того, хто побачив щось особливе в них. Зірку вистави. Роббі має намір закінчити це, як він пообіцяв Дестіну.

Закінчення — це, звичайно, найважливіша частина.

Роббі подивився на вогні, які горіли на озері.

Він посміхнувся.

6:40 пополудні

— Я голодний, — сказав Лінкольн.

Джоан мусила напружитися, щоб розібрати слова. Це вперше він щось сказав за тривалий час. Вони сиділи мовчки, Лінкольн притулився до її грудей. Для його пластикових хлопців стало дуже темно.

Стало темно для чого завгодно.

Вона була до смішного рада почути його голос, хоч, звичайно, їй хотілося, аби він сказав щось — що завгодно — інше.

— Дай-но мені подивитися, — відповіла вона, хоч була переконана, що нічого їстівного в неї немає. Вона навпомацки пошукала в сумці, але спочатку обмацала кишені.

— Скажи-но мені, — промовила вона, — як, ти думаєш, тренувався Бетмен? Щоб стати швидшим і сильнішим?

Він нічого не відповів.

— Я думаю, він підіймав гирі, — припустила вона.

Вона намацала крейду. Дивно, чому вона не викинула цього всього?

— Мабуть, він крутив хула-хуп, — сказала вона в розпачі. — І займався балетом.

Вона дістала розчавлений снікерс, розгорнула й подала йому.

— Ось тобі цукерка, любчику. Снікерс.

Його пальці торкнулися її пальців, і він узяв запропоновану цукерку.

— Ти маєш іще?

— Я пошукаю, — сказала вона.

Вона більше нічого не мала. Проте тримала руки в сумочці й чула, як його вологий рот торкався її пальців — він завжди кладе їжу в рот набагато далі, ніж потрібно — а потім вона почула, як він жує.

За кілька секунд вона почула, як він облизує собі пальчики.

— Ти знайшла ще? — запитав він спокійним і врівноваженим голосом.

Вона бачила його дуже неясно, коли його голівка підсунулася до неї. Вона не могла роздивитися рис його обличчя, навіть його очей чи зубів, що, на її думку, могли зблиснути білим кольором у темряві. Вона відхилилася назад до стіни, холодної й твердої, її волосся зачепилося за її краї.

— У мене більше немає, любчику, — сказала вона.

— Мені все ще справді хочеться їсти. Може, ти маєш крекери?

— Ні. До речі, ти ще маєш своїх хлопців?

— Ні.

— Де вони?

Мовчанка.

— Ти ж не хочеш, щоб вони загубилися, любий. Ми повинні їх знайти.

Він нічого не відповів. Вона простягла руку, яка опустилася на його стегні й стала мацати, доки всі його пальці не опинилися в її пальцях. Вона взяла його руку, й він не відсмикнув її, але не стиснув своїми пальчиками її пальці, як він зазвичай робить.

— Ну ж бо помацаймо на землі, — сказала вона, — чи зможемо ми їх знайти? Як ото шукають у темряві великоднє яйце. Тільки ми шукатимемо твоїх хлопців.

Лінкольн любив Великдень.

Він забрав свою руку від неї.

— Я стану мацати рукою довкола, шукаючи їх, — прошепотіла вона, знаючи, що її голос звучить надто весело. — Вони всі загубилися чи не всі?

Вона не могла не заповнювати мовчанку, коли він не відповідав.

— Я віддала тобі Бетмена, — сказала вона, пробігшись руками по пилюці, й трава була така суха, що вона поколола собі шкіру. Майже одразу вона доторкнулася до гладенького пластику й зрозуміла, що то за фігурка по рогатому шолому. — Я знайшла Локі. Кого я шукаю ще?

— Тора, — сказав він мляво. — Хижака. Білявого хлопчика.

Вона вже знайшла три фігурки. Їй здавалося дуже важливим, щоб він нічого не залишив тут у пилюці, і її руки швидко обмацували землю, роблячи там кола. Вона відчула болючий укол — скло? Камінець? Але це її не зупинило.

— Вони повтікали? — запитав він таким тихим голосом, що вона ледве його почула.

Вона обтерла руки об спідницю. Потім закрила сумку, акуратно застебнувши її змійку, щоб жоден пластиковий хлопець випадково з неї не випав.

— Погані дядьки? — прошепотіла вона.

— Так.

— Я не знаю. Доки ми не довідаємося про них більше, я хочу, щоб ми сиділи тут і поводилися дуже тихо.

— А поліція вже тут?

— Не знаю.

— Вони нас уб’ють?

— Як ти використав білявого хлопця у своїй історії?

— Вони нас уб’ють?

Вона чула, як він дихав. Його дихання було значно гучнішим, ніж його слова. Вона хотіла б побачити його личко.

— Вони можуть, — відповіла вона. — Якби вони знайшли нас. Але вони нас не знайдуть.

Вона чула, як його тепло поширювалося від її стегна до плеча. Він сказав щось іще, дуже тихо — занадто тихо! — і вона нахилилася ближче до нього, щоби почути його слова.

— Що ти сказав? — прошепотіла вона.

— Якщо вони нас уб’ють, то чи полетять наші тіла на небо?

— На небо летять душі, а не тіла.

— О, так, — видихнув він. — А наші тіла залишаться тут?

— Атож. Але нам їх не бракуватиме. Найважливішою частиною є душі.

— Але ми не можемо побачити свої душі. Або доторкнутися до них.

— Тепер ні, — відповіла вона.

Знову знявся вітер. Вона змерзла, але можна жити. Вона не хотіла запитувати його, чи він не змерз, щоб ця думка не застрягла в його голові.

Він повернувся до неї, але більше запитань не ставив. Він не мугикав і не промовляв безглуздих слів. Вона дослухалася до шуму листя та сюрчання цвіркунів і думала про Пола — тепер вона не могла сконтактуватися з ним — і думала, чи не повернуться чоловіки з рушницями й про те, як стає дедалі тяжче сидіти в цій тиші, яка пульсує й розтягується.

— Нам залишилося сидіти тут недовго, — прошепотіла вона Лінкольну.

— Мені все ще хочеться їсти, — відповів він.

Вона

1 ... 26 27 28 ... 64
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівство жахів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королівство жахів"