Читати книгу - "Дожени або зникни, Наталі Саксаганська"

— Щось придумаємо. Нам потрібно вийти на трасу, а там зловимо машину. А якщо зʼявиться звʼязок буде ще простіше, когось покличемо на допомогу, — юнак намагався оцінити ситуацію. 

Солі більше нічого не залишалося, як слідувати за ним.. 

Спочатку вони йшли мовчки, Соломії здалося, що Орест знову поринув у свої думки.

— Оресте, що з тобою?  В тебе щось трапилося? —  Намагалася зрозуміти його.

Він повернув обличчя до Солі, думаючи чи варто їй щось розповідати. Але врешті промовив.

— Трапилось. Вже давно. Я живу в дурдомі. Мені заздрять, але якби хоч хтось спробував побути на моєму місці, то  і дня б не витримав, — без тіні лукавства відповів хлопець.

— Невже все так погано? — Не вірила. 

— Не все. Я маю купу грошей, — криво посміхнувся, — проте не маю вибору. Я Левицький.

Його слова збили Солю з пантелику. Що могло такого статися, щоб його так розізлити? Та хлопець продовжив.

— Через мене у тебе будуть неприємності, ти прогуляла пари. Ще й зі мною. Про це неодмінно донесуть. Навіть не сумнівайся. Вдома сильно перепаде? 

— Вдома й не помітять. 

— Тобто?

— Тато постійно зайнятий, йому не до мене. Коли не стало мами ми всі сильно змінились, — понурила голову.

— Як вона померла?

— Лейкемія, — в її очах блиснули сльози.

— Мені шкода, Солю. Правда.

— Облиш, не люблю, щоб мене жаліли.

— Я теж. Цим ми схожі.

— Так все ж, про що ти хотіла поговорити? То тікаєш від мене, то раптом стрибаєш в машину? 

Соломія почервоніла.

— Це не те що ти подумав.

Соля зупинилася, обперлася об стовбур дерева,  дістала мобілку, щоб перевірити чи не з'явилася мережа. 

— А що я мав подумати? Що я тобі подобаюсь? — Він зупинився разом з нею, однією рукою обперся об липу, нависаючи над дівчиною. Орест був зовсім близько, він впився поглядом сірих очей, які міняли колір на бурштиновий, якщо на них падало сонце. їй подобалось його темне скуйовджене волосся. Потрібно було собі зізнатися, що Орест дуже симпатичний. І коли він так дивиться на неї, то вона від того ніяковіє. 

— Оресте, я навпаки хотіла сказати, що наразі не шукаю відносин. І ти даремно витрачаєш свій час. 

— Он як, невже у мене немає шансів? А чому тоді ти зашарілася? 

— Не вигадуй, — але відчула як знову зрадницьки спалахують щоки. 

— Чи я гірше Ніка? — Давив.

— До чого тут він?

— Ти його любиш? 

— Ні, та я взагалі не про те…

— Тоді в чому справа? Я хочу лише одне побачення, а потім вирішиш. 

— Ні, — Орест засміявся. 

— От вже впертюха. Але така гарненька. Особливо, коли гніваєшся. 

Він нагнувся до неї ближче, Соля затамувала подих,  готуючись до того, що він її зараз поцілує, але Орест лише дістав гілочку з її волосся.

— Що там в телефоні? Мережа є? — Прошепотів на вухо.

— Нема.Нам потрібно йти далі, - Соломія викрутилась з пастки.

Сонячний промінь пробивався через густу крону дерев, розсіюючи своє світло на вузьку стежину по якій шли Орест та Соломія. Вони сперечались про найближчий маршрут, коли раптом через щось спіткнулись.

Вони втратили рівновагу й почали падати вперед.Орест встиг зловити Соломію однією рукою, але вони обоє вже летіли до землі. Поринувши в кущі, вже за мить  вони  лежали  на зеленому мохові, що покривав всю галявину. Спочатку вони здивовано дивилися один на одного. Потім з їхніх губ вирвалася хвиля сміху, що ехом  розлетілася по лісу.

— Давай залишимося ось так лежати? — Орест лежав на спині, закинувши руки в сторони і заплющивши очі.

— Нас зʼїдять вовки, —  посміхалась дівчина. 

— Повір, справжній вовк — це мій батько, кому хочеш горло перегризе. Тому я залишаюсь. 

— Чуєш? Прислухайся, —  підняла вказівний палець догори.

— Шум моторів, — зрозумів Орест, підхопився на ноги, — ми поряд з трасою.