Читати книгу - "Дожени або зникни, Наталі Саксаганська"

Орест і Соломія відразу кинулись в бік звідкіля доносився гул, ще трішки й вони вже вийшли на асфальтовану дорогу. 

 — Я ж говорив не пропадемо. 

 — Ми ще не вдома. 

 — А я туди й не збираюсь. Можна я в тебе заночую? 

Соля витріщила очі.

 — Та жартую. Чи можна?  — Слідкував за реакцією.

 — Ні. Оресте, не можна.

За мить показалася автівка, Соля замахала руками, Орест став посеред дороги. Перша проїхала мимо, слідуюча скинула швидкість, зупинилась. 

 — Що трапилось?  — Запитав чоловік, вдивляючись в їхні обличчя, впевнюючись, що вони  тверезі.

 — Добридень, ми заблукали,  — почала Соломія,  — брате,  підкинеш до міста?  — Орест перейшов відразу до справи.

 — Сідайте. Куди ж вас дівати?

Вже від водія вони дізналися, що знаходяться приблизно в 100 км від дому. Добре, що чоловік  їхав в той самий бік, куди їм потрібно. Він висадив їх в передмісті, звідки вже Орест викликав таксі.  Соля сподівалась, що  таксист завезе її додому, але Орест попросив дівчину трішки затриматися. Він хотів їй дещо показати. Їхали вони довго, але коли терпець Соломії майже урвався, таксі зупинилось.

Солі здалося, що вони заїхали на якесь підприємство. Скрізь гаражі, що наче гриби виросли на околиці міста, виглядали похмурими та нудними. Але одним із них був гараж, де Орест проводить свої репетиції. Приміщення виділялось серед інших - на його великих воротях був напис “Рок-зона”

 — Де це ми?  — Крутилась навсібіч,  — тільки не кажи, що ти в гаражі ще одну автівку ховаєш.

 — Ховаю, та не тут,  welcome в моє лігво,  —  він відкрив ворота, запрошуючи Соломію увійти. 

Всередині, під світлом ламп, Соля неочікувано для себе, знайшла ударну установку та гітари. 

Орест, тим часом, вже шукав, щоб його поїсти. Він відкрив холодильник в якому завжди було щось пожувати. Так і цього разу, він одразу знайшов щось на поличці.

 —  Ми маємо сендвічі та колу! 

Та Соля захопливо розглядала інструменти. Вона взяла  в руки палички,  сіла за барабан, спробувала зіграти. Крім хаотичного гепання у неї нічого не вийшло, на що дівчина лише засміялася. 

«Добре, що Ромка не бачить»,  — пронеслось в голові у Ореста, він широко посміхнувся.

Вона зачаровано дивилася на яскраві графіті, що були розмальовані на стінах, поряд висіли  постери відомих музикантів. Деякі з них були навіть з автографами.

Далі Соломія  доторкнулася до гітари. 

 — Ви тут граєте? 

 — Угу, подобається? 

 — Так, люблю все що стосується музики.

 — Я знаю,  — ледве не проговорився. 

 — Звідки?  — Здивувалася. 

 — Інтуїція 

Вона дивно глянула на юнака, та продовжила далі.

 — Як твій гурт називається? 

 — Black heart,

 — Чорне серце? Чому саме чорне? 

 — Здогадайся. Це тобі домашнє завдання, Колючко. 

 — Колючко?  Ти дав мені  прізвисько?!  — Зморщила носа. Це виглядало дуже мило, що Орест лише розвів руками.

 — А що, хіба не схоже на тебе? 

 — Зовсім ні! Ніяка я не колючка, і не смій мене так називати, мажоре,  — останнє вимовила по складах.

 — 1:1  —  підморгнув

Орест  уважно слідкував за нею. Зовні така витончена та граційна, а в душі бунтарка як і він. 

 — Зіграй мені щось,  — раптом попросила.

 —  Не хочеться. 

 — Ну, Оресте! Не ламайся! 

 — Я ламаюсь? Ну окей. Тримайся.

Він сів на стілець навпроти Солі, взяв до рук гітару,  Закинув через плече пасок, його пальці торкнулися струн. Його погляд ковзав то на гітару, то на дівчину: занурювався в її очі, наче в море, торкався зіницями її рожевих губ. 

Зігравши вступ, Орест заспівав перший куплет. Пісню про дівчину зі сну, яка відразу зникає, варто лише прокинутися.

Соля навіть і не підозрювала, що  Левицький має такий гарний  тембр, який зачаровує, що хочеться його слухати й слухати.

Треба було визнати, що у нього  є талант. Якби вона  не знала Ореста, то могла б подумати, що перед нею справжній артист. 

 — Супер! Оресте, тобі неодмінно потрібно виступати,  — щиро промовила.

 — Ти і справді думаєш, що мені хтось дозволить займатися чим я хочу? Я граю поки мені дають.

 — Кожен має право на мрію.

 — Лише не я.

 — Я теж колись хотіла навчитися грати. 

 — То спробуй зараз. 

 — Ні, потім... 

Та Орест уже підійшов до неї, поклав на коліна гітару, обійняв із-за спини, повільно взяв в руки її долоню, провів великим пальцем по тильній стороні, потім поклав на струни.

 — Спочатку потрібно покласти вказівний палець на третю струну,  —  прошепотів на вухо, потім  — середній на першу…

Знову цей аромат мускуса, такий пʼянкий та гарячий. Соломія відчула його тепле дихання на своїй щоці. 

Він її сильно хотів. Вона пробуджувала у ньому невідомі почуття. Він хотів нею володіти. Але не лише тілом. Просто переспати йому було замало, від неї він хотів більшого: знаходиться поруч, бути в її думках. Так само як вона засіла в його.

 — Оресте, ми можемо дружити, - раптом почув. Вона віддала йому гітару, піднялась. 

 — Дружити? Як в пісочниці?  —  Ліва брова поповзла догори.

 — Ми можемо спілкуватись, але як друзі.

 —  Капець ти дивна, Соломійко.  Відчуваю себе якимось невдахою. Але ок, хай буде по-твоєму,  — в його очах спалахнув дивний вогник,  — але пропоную парі  —  якщо не вийде дружити, то з тебе побачення. 

 — А якщо вийде? 

 — То я від тебе відстану. Це і так зрозуміло.

 — Домовились.