Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

чоловіками, молодицями, дівчатами і навіть кількома старими людьми, чоловіками і жінками, а ще дітьми, — зараз ще не надто пізно, — але переважно молоді неодружені парубки, які з того понеділка волочили землю, перекидали її ралами, впрягаючи напружених гарячих мулів, а потім, опівдні в суботу, уже помившись, поголившись, перебравшись у чисті недільні сорочки та штани, усі суботнього вечора виходили на курну дорогу, і всю неділю та ще недільної ночі тут гулятимуть, доки не настане час повертатися додому та перевдягатися в комбінезон і грубі черевики, ловити і спутувати мулів, і сорок вісім годин, навіть не пірнаючи до ліжка, хіба що провести часинку з жінкою, — знову повертатись у поле, де стоїть рало, і волочити нову борозну, доки не розвидниться і не засяє понеділкове сонце: але не зараз, не сьогодні: у місті, окрім Паралі та Алека Сендера, за добу він не бачив ні лялечки, нікого з чорношкірих, але чекав, що вони чинитимуть саме так, і негри, і білі — від білих очікуватимуть, що вони діятимуть так, і від негрів — відповідно; вони все ще там, вони нікуди не повтікали, просто ти їх не бачив, — відчуття постійної присутності, близькості: чорні чоловіки, жінки і діти дихають і вичікують у своїх зачинених будинках з наглухо замкненими віконницями, без прогинання, без самоприниження, без плазування, без гніву і зовсім без страху: просто чекаючи, вичікуючи з такою зброєю, з якою білому ні позмагатися, ні — якщо він знав це — навіть не впоратися: терпіння; просто триматися подалі від поля зору, геть з дороги, — але не тут, тут немає відчуття щільного сусідства, дотичності, присутності темношкірих людей, вичікувальних і невидимих; ця земля була пустелею і самовидицею, ця порожня дорога — її постулатом (минув ще якийсь час, доки він усвідомив, яке далеко зайшов: провінційний уродженець Міссісіпі, дитя, що, коли сонце сідало цього дня, був — і сам у це вірив, безперервно про це думаючи — немовлятком у сповитку давніх традицій своєї рідної землі, — чи дурним плодом, який боровся — якби взагалі відав бодай щось про пологові муки, — сліпим і бездушним, і ще не пробудженим у судомній появі на світ Божий) про свідомий поворот, наче повернувся однією спиною усіх темношкірих людей, на яких тримається вся економіка цього краю, — не гарячкуючи, не гніваючись, навіть без жалю, але охоплений найбільш непоправною, непохитною, незборимою відмовою, — не від расового беззаконня, а від людського сорому.

І ось він дістався туди; Здоровань дещо розслабився та навіть погнав після дев’яти миль, зачувши запах води, і тепер можна було розгледіти міст або принаймні якийсь проблиск, просвіт у темряві, де над дорогою зімкнулося непроглядно-чорне склепіння переплетеного вербового гілля, біля рукава річки, і ось Алек Сендер — вийшов з-за билець моста; Здоровань пирхнув на нього, а потім він його теж упізнав, не здивувавшись, навіть не згадуючи свого подиву, чи здогадається Алек Сендер сховати вантажівку, — навіть не згадавши, що на це чекав і, не зупиняючись, повів Здорованя через міст, потім дозволивши коню повернути з дороги за мостом, гарцюючи напруженими передніми ногами, поштовхом намацуючи стежку до води, іще невидимої якийсь момент, і ось можна бачити віддзеркалення, збрижене там, де змикається з небокраєм: тут Здоровань зупинився, знову пирхнувши, потім раптом став дибки, майже скидаючи вершника.

— Унюхав ворушкий пісок, — сказав Алек Сендер. — Хай зажде, доки додому не вернеться. Я б теж ліпше робив щось інше, а не те, що зараз.

Але він повів Здорованя берегом, трохи подалі, де можна було спуститися до води, проте знову кінь тільки смикнувся та метнувся геть, тому він повернувся на шлях та звільнив стремено для Алека Сендера, а Здоровань знову зарухався, коли Алек Сендер стрибнув.

— Тут, — сказав Алек Сендер, але він уже відсмикнув Здорованя на гравієву стежку та вузьку ґрунтовану дорогу, різко повертаючи туди, де чорніли тіні гірського хребта і де майже одразу під пагорбами був схил. Він відчув сильний, непереборний сосновий запах, який линув і без вітру, стійкий і тяжкий, і густий, що майже можна було у руці тримати, відчутний, коли тіло входило в нього, неначе у воду. Схил угору став крутішим під кінськими копитами, і навіть подвійний тягар не зупинив Здорованя: за звичкою мерин спробував подолати скіс, ставши дибки, доки його різко не вгамували, і навіть тоді довелося міцно тримати віжки, обмотавши зап’ястя, сильно погойдуючи, і кінь нерівним кроком дістався першого плато, і навіть коли Алек Сендер сказав: «Тут», — мов нізвідки на узбіччі дороги виринула міс Гебершем, несучи кирку і лопату. Алек Сендер зісковзнув униз, коли Здоровань зупинився. Він зробив так само.

— Лишайся тут, — сказала міс Гебершем. — У мене інструменти та ліхтарик.

— Ще півмилі, — сказав він. — Нагору. Це не дамське сідло, але, може, у вас вийде сісти боком. А де вантажівка? — спитав він у Алека Сендера.

— За кущами, — відповів той. — Ми ж не парад проводимо. Принаймні не я точно.

— Ні, ні, — сказала міс Гебершем. — Я можу пішки.

— Ми заощадимо час, — мовив він. — Зараз, мабуть, уже по десятій. Він сумирний. Це просто тому, що Алек Сендер пожбурив кирку і лопату…

— Звичайно, — сказала міс Гебершем. Вона подала інструменти Алеку Сендеру та наблизилася до коня.

— Мені шкода, що це не… — почав був він.

— Пхе, — озвалася вона та взялася за вуздечку, перш ніж він підставив їй руку, допомагаючи застрибнути у сідло, а вона вже скочила у стремено та піднялася на коня легко та швидко, як зробили б він або Алек Сендер, так, що він ледве встиг одвернутися, відчуваючи, що вона дивиться долі, у темряву понад його повернутою головою. — Пхе, — знову сказала вона. — Мені сімдесят років. Окрім того, за мою спідницю перейматимемося, коли з іншим покінчимо, — і сама повернула Здорованя (ледве встиг він вуздечку перехопити) назад на дорогу, як Алек Сендер промовив:

— Ш-ш… — Вони зупинилися, не рухаючись, застиглі в стійкому безперервному невидимому потоці соснового запаху. — Мул з пагорба спускається, — сказав Алек Сендер.

Він почав розвертати коня.

— Я нічого не чую, — сказала міс Гебершем. — Ти певен?

— Так, м’, — відповів він, розвертаючи Здорованя й відтягуючи його назад з дороги, — Алеку Сендеру можна вірити. — І, стоячи біля голови Здорованя у хащах дерев і підліску, він притулив вільну руку до кінських ніздрів, щоб той не заіржав, вітаючи іншу тварину, — він теж тепер почув це: кінь або мул твердою ходою ступав по дорозі від гребеня. Напевно, тварина була непідкована; насправді єдиний звук, який він почув, був рипінням шкіри, і його здивувало (не сумніваючись,