BooksUkraine.com » Фентезі » Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

47
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ніч у самотньому жовтні" автора Роджер Желязни. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 49
Перейти на сторінку:
очі жовтими очима патріарха. Я схилився, віддаючи шану його поважному віку — а ще й тому, що Сірохвістка очевидячки ставилася до нього як до когось дуже впливового.

— Ти привела пса.

— Нюх — мій друг. Він витяг мене з криниці, порятував від блискавки Древнього.

— Так. Я бачив, як він відтяг тебе, коли вона вдарила, — за мить до того, як я вирішив викликати тебе сюди. Він бажаний гість. Привіт, Нюху.

— Вітаю... пане, — відказав я.

Старий котяра спроквола підвівся, вигнув спину, припав до землі, випростався.

— Непрості тепер часи, — заявив він. — Вплуталася ти в незвичну справу. Ходімо зі мною, доню, щоби міг я приділити тобі дещицю мудрості стосовно останнього дня. Бо Великим деякі речі видаються замалими, а кіт може знати дещо, чого не відають Древні Боги.

Вона глянула на мене, а що по мені й не скажеш, чи всміхаюся, то я кивнув головою.

Вони пішли в храм, а я собі подумав: чи не наглядає, бува, за нами звідкись із високої скелястої місцини якийсь прадавній вовк, завжди насторожений, з однісіньким посланням: «Пильнуй, Нюху! Завжди пильнуй!»? Я майже почув його позачасовий рик із підсвідомих глибин.

Чекав собі, нюшив. Чи довго вони говорили, важко було сказати в місці, де немає часу. Але з цього також випливало, що тривалим чекання здатися не має. Воно таким і не здалося.

Знову побачивши їх, я вкотре здивувався своїй дружбі з кимось, хто відчиняє. А ще й із кішкою.

Сірохвістка підійшла. З того, як вона підняла праву передню лапу й заходилася її роздивлятися, я збагнув: вона чи то стурбована, чи принаймні спантеличена.

— Тепер сюди, — мовив патріарх, поглядом запрошуючи й мене.

Він повів нас за ріг Палацу Сімдесяти Насолод, де стояли сміттєві урни з канелюрами, умброві, аквамаринові й каштанові, розписані тендітними чорними й срібними візерунками, з ручками з малахіту, нефриту, порфіру й хризоберилу, ховаючи в собі забуті таємниці храму. Ми сполохнули пурпурових щурів, і одна накривка здригнулася, видавши дзвоноподібний звук, який відлунив від рожевої кришталевої стіни.

— Сюди! — звелів кіт, і ми пішли за ним у темну нішу, де був чорний вхід до храму. Поруч на кришталевій стіні зажевріли вже не такі матеріальні двері: щойно ми підійшли, раптово з’явився прямокутник, у ньому — молокувате нуртування.

Ставши перед дверима, кіт повернувся до мене.

— За дружбу з моєю одноплеменкою, — мовив він, — я обдарую тебе знанням. Питай що завгодно.

— Що чекає на мене завтра? — запитав я.

Він блимнув і відказав:

— Кров. Море крові, криваве місиво навколо. І ти втратиш друга. А тепер ідіть крізь браму.

Сірохвістка ступила в прямокутник і зникла.

— Ну, це... Дякую! — сказав я.

— Carpe baculum[27]! — кинув він мені вслід, звідкись знавши, що я трохи пам’ятаю латину й, безперечно, мавши якесь незрозуміле котяче задоволення від того, що наказав мені принести палицю класичною мовою. Я вже звик до таких шпильок від котів на мою собачу адресу, але чомусь сподівався був, що їхній ватажок вищий від такого. Та він же кіт, і, напевне, давно вже не бачив собаки, тож просто не встояв перед спокусою.

— Et cum spiritu tuo[28], — відповів я, заходячи в портал.

— Bénédicte[29]! — почув я його далекий відгук, знову полинувши в той простір між світами.

— Що це таке було в кінці? — озвалася до мене Сірохвістка.

— Трохи поганяв мене по Верґілієвій мові.

— Навіщо?

— А біс його зна. Він же незбагненний, пам’ятаєш?

Раптом вона замайоріла, потрапивши в другий портал. Було дивно бачити, як кішка стає двовимірна й брижиться, затим обертається в горизонтальну лінію, кінці якої втягуються в її ж середину та зникають. Проте коли настала моя черга, це не видалося чимось надто складним. Я приєднався до кішки на Собачому Гнізді перед кам’яною брилою, яка знову стала просто брилою з якимись подряпинами. Сонце було далеко на заході, але гроза вщухла.

Я роззирнувся навколо. Ніхто нізвідки не підкрадався.

— Ще досить світло, щоб перевірити те твоє місце, — сказала кішка.

— Прибережімо це на завтра. Я вже спізнююся на обхід, — відповів я їй.

— Добре.

Ми рушили додому. Я подумав про дарунок від котяри, але ж це буде тільки завтра.

— Собачі півсни не такі гламурні, як той Селефаїс, — зауважив я дорогою.

— А які вони? — спитала кішка.

— Я повертаюся до первісного лісу, де живе старий вовк Рикун. Він навчає мене всякого.

— Там є зуґи? — спитала вона. — Якщо так, то ми проминали той твій ліс на заході від річки Шай. Це під Брамою Глибокого Сну.

— Можливо, — сказав я, згадавши малих брунатних Істот, що мешкають на дубах і живляться грибами, хіба що їм трапиться людина. Рикун Із них насміхався, як майже з усього.

Хмари на заході набули пурпурового кольору, наші лапи намокнули від трави. Криваве місиво... Незле було б підготуватися.

Уночі ми потинялися з Рикуном, тоді боролися, аж доки він мене здолав.

23 жовтня

Зранку піднявся й ну працювать[30]. Погнобив в’язнів, роззирнувся надворі. Біля парадного входу лежало чорне перо. Може, Ночовіїве. Може, якісь капосні вроки відчиняльників. Може, просто випадкове перо. Я переніс його через дорогу в поле й помочився на нього.

Сірохвістки не було, тож я пішов до Ларрі. Він мене впустив. Я переповів йому все, що було трапилося від нашої останньої зустрічі.

— Треба оглянути той схил, — сказав Ларрі. — Може, там колись і була каплиця.

— Правда. Підемо зараз?

— Ходімо.

Поки він ходив по піджак, я роздивився його рослини. Деякі, безперечно, були екзотичні. Я досі не сказав йому про Лінду Ендербі — може, тому, що він було прохопився: говорили вони, мовляв, тільки про ботаніку. Ану як Великий Детектив і справді цікавиться рослинністю?

Ларрі повернувся з піджаком, і ми вирушили. У полях було дещо вітряно. Дорогою ми натрапили на сліди великих потворних ніг, що вели до вічно грозової садиби Доброго Доктора. Я понюхав: смерть.

— Здоровило знову гуляв, — зауважив я.

— Щось ніяк не дійду до них привітатися, — відказав Ларрі. — Я починаю думати-гадати, чи це не один мій давній знайомий, особа доволі знана, продовжує тут свою працю.

Більше він не

1 ... 26 27 28 ... 49
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"