Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Вільям залишався в кімнаті, згорнувшись клубком у кутку, заглиблений у свої переживання. Його світ раптом став темним і тісним. Але раптом тиша, була порушена стуком у двері. 
– Вільяме! – це був голос батька. – Ти тут? Відчини двері! 
  Хлопець не реагував, немов його не було. Він просто сидів, не рухаючись, зі сльозами на очах, що застигли на щоках, наче крижані краплини. 
– Я заходжу! – знову почувся голос Генрі. 
  Двері відчинилися, він використав запасний ключ. Вільям забув, що колись дав йому цей ключ, не думаючи, що він може знадобитися. 
  Генрі ввійшов до вітальні, але не побачив сина. Тоді він обережно відчинив двері до його спальні. Там, у сутінках, Вільям сидів на підлозі, спершись спиною об ліжко, з підігнутими під себе ногами. Він виглядав таким маленьким і беззахисним. 
– Ох, синку... – видихнув Генрі, повільно присідаючи поруч. Він обережно поклав руку на його плече, відчуваючи, як він тремтить. – Вільяме, що сталося? 
  Хлопець обернувся до нього, його обличчя було наповнене болем, але на губах з'явилася сумна посмішка. 
– Тобі справді цікаво? – прошепотів він, ледь стримуючи сльози. 
– Звісно, – серйозно відповів Генрі, його очі наповнилися тривогою і співчуттям. 
  Раптом Вільям голосно засміявся, його сміх лунав дивно і різко в тиші кімнати. Генрі здивовано дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Сміх юнака поступово затих, залишивши по собі гіркий посмак. Його обличчя змінилося, стало злим і холодним. 
– Невже? – з гіркотою сказав Вільям, дивлячись батькові прямо в очі. – Ти ніколи не цікавився мною. Не питав, як у мене справи в школі, чи зміг знайти друзів. Може, я завжди сидів сам, тому що мені було важко відкритись комусь! Ти ж цього не знаєш, чи не так? 
  Генрі виглядав приголомшеним і зніяковілим. Він не міг знайти слів, щоб відповісти на ці звинувачення. Хлопець раптово підвівся, і в його русі було стільки рішучості та обурення, що батько мимоволі встав за ним. 
– Вільяме, я... – почав було Генрі, але слова застрягли в горлі. Він відчував, що всі ці роки його відсутність і байдужість завдали хлопцю більше болю, ніж він міг собі уявити. 
– Ти ніколи не цікавився моїми успіхами в навчанні та спорті! – юнак заговорив голосно, його голос розривав тишу кімнати, наповнюючи її гірким розпачем. – Я старався як проклятий, щоб стати найкращим, щоб бути завжди на першому місці. Вигравав всі олімпіади, конкурси, волейбольні матчі. Знаєш, заради чого? – він різко вдарив батька в груди, від чого той ледве встояв на ногах. – Звісно, ти не знаєш. Але я тобі скажу. Я просто хотів, щоб ти мене похвалив! Хотів почути: "Вільме, ти такий молодець" або "Я пишаюся тобою, Вільяме". Але скільки б я не намагався, ти ніколи не помічав цього. Тобі було байдуже на всіх, окрім себе! 
  Його крик пронісся кімнатою, вбираючи в себе всю тугу і біль, які накопичувалися роками. Це був крик розпачу і зневіри, які він ніколи не висловлював, але зараз, як зірвана дамба, вони ринули назовні. Сльози текли по його обличчю, змішуючись зі злістю, що виплескувалася разом зі словами. Вільям дивився на батька, його очі були повні відчаю і болю, які він не міг більше стримувати. 
– Знаєш, що найжахливіше?! – продовжував він, його голос зривався від емоцій. – Якби мати не померла, ти б так і не з'явився. Ти б ніколи не прийшов до мене! Тобі було байдуже на нас всі ці роки. Ти навіть не знаєш, як ми жили без тебе. Ти нічого не знаєш! Всі ці роки ти був для мене мертвим. Бо я не хотів знати щось про людину, яка покинула свою сім'ю. Заради чого? Заради роботи? Скажи мені! 
  Генрі стояв перед ним, його обличчя відбивало суміш провини та розгубленості. Він відкрив рот, щоб щось сказати, але не міг знайти потрібних слів: 
– Вільяме, я... 
– Іноді я думав, що це через мене, – голос юнака знизився до шепоту, його плечі здригалися від плачу. – Я думав, що якби мене не було, ти б залишився з мамою, і вона б так не страждала, – він опустив голову, сльози текли по його обличчю, і він безуспішно намагався їх витерти. – Після її смерті... Я хотів, щоб ти просто обійняв мене, і все... Більше мені нічого не потрібно було. 
  Вільям намагався видавити ці слова через свій сильний плач. Його тіло тремтіло від напруження, а кожен звук був наповнений глибоким болем. Він схлипував, намагаючись зібратися з думками, але сльози все ще лилися, змочуючи його обличчя. 
  На його плечі опустилися руки, ніжно торкаючись, як промінь сонця вранці. Вільям повільно підняв голову. Батько дивився на нього сумним, пронизливим поглядом. Він притягнув його до себе, огортаючи в обіймах, яких він так довго чекав. 
– Пробач, – сказав він тихо, але щиро, його голос тремтів від почуттів. – Мені так шкода, будь ласка, пробач мені. 
  Вільям стояв непорушно, як статуя, в обіймах батька. Його серце билося швидко, але він відчував тепло і безпеку, яких йому так не вистачало. Тремтячи, хлопець нарешті обійняв його у відповідь, дозволяючи собі відчути цей момент. Генрі поцілував його в голову, його губи були теплими та заспокійливими. Він ніжно гладив його по спині, намагаючись заспокоїти. 
  Вони стояли довго, мовчки, обіймаючи один одного. Вільям відпустив батька лише тоді, коли зміг трохи заспокоїтися. Він сів на ліжко, все ще здаючись тендітним і вразливим, та не піднімаючи погляду на батька, який стояв перед ним, трохи схвильований і задумливий. 
– Я хочу тобі дещо розповісти, – почав Генрі, сідаючи поруч з ним, але його очі були спрямовані у вікно, наче він шукав там відповіді на свої питання. – Я дуже любив Марі, твою маму, – сказав він з сумною усмішкою, яка пробігла по його обличчю, як тінь. – Коли вона сказала мені, що завагітніла, я був на сьомому небі. Ми з нетерпінням чекали, коли зможемо тримати тебе на руках, – його голос став м'якшим, і він опустив погляд на свої руки, що лежали безсило на колінах. – Ми були такі щасливі, коли ти народився. Але через кілька місяців мені почали приходити листи з погрозами. Хтось хотів заподіяти вам шкоду. 
  Генрі на мить замовк, зібравши свої думки. Його обличчя було напруженим, мовчання наповнило кімнату. 
– Щоб захистити вас, мені довелося зникнути з вашого життя, – продовжив він, дивлячись на Вільяма з сумом і жалем. – Я розумію, як це виглядає, але я робив це, щоб убезпечити вас. Я знав, що якби я залишився, то це було б кінцем для нас усіх. Через довірених людей я передавав вам гроші та подарунки на свята. Я стежив за тим, щоб ви мали все необхідне, хоча і не бачив, як ти підростав. Але я знав, що ви живі, і це було для мене найважливішим. 
  Генрі зупинився, важко зітхнувши. Його слова були повні болю і каяття. 
– Я дуже люблю тебе, синку, – сказав він, нарешті поглянувши йому у вічі, які все ще були червоними від сліз. – І я завжди був поряд з тобою та мамою, навіть якщо ви про це не знали. 
  Вільям дивився на нього, його серце боліло від почутого, але він також відчував в його словах правду. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб переварити все, що він почув, і зрозуміти, що, можливо, не все було таким, як здавалося. 
  Хлопець не очікував почути подібне. Всі ці роки він буа впевнений, що вони з матір'ю були лише тягарем для батька, зайвим баластом у його житті. Але виявилося, що він просто намагався їх захистити. Його серце було переповнене змішаними почуттями: гнівом, розчаруванням, але й проблиском надії. Можливо, це була брехня, але слова батька звучали так щиро, його переживання були настільки відвертими, що хлопець не зміг не повірити йому. 
– Пробач мені, – продовжив Генрі, його голос затремтів. – Я розумію, це не виправдовує мене, але я дійсно намагався вас захистити. 
– Все гаразд, – перебив його Вільям, зупинивши хвилю виправдань. – Я тобі вірю. 
  Генрі полегшено усміхнувся і знову міцно обійняв сина. 
– Я тебе так люблю, синку, – сказав він, його голос був наповнений емоціями. 
– І я тебе, тату, – усміхнулася Вільям, відчуваючи, як біль починає відступати. 
  Батько відпустив його, але залишився поруч, дивлячись на нього серйозним поглядом. 
– Ти розкажеш мені, що сталося? – запитав він, його голос був твердим, але турботливим. 
– Т-так, – відповів Вільям, зібравшись з духом. Він глибоко вдихнув, намагаючись знайти слова, щоб описати все, що сталося. 
  Він почав свою розповідь, поволі викладаючи всі події останніх днів. Його голос був тихим, але рішучим, коли він говорив про Кріса, про їхні зустрічі, про ту ніч, яка перевернула його світ догори дриґом. Хлопець детально розповів про свої почуття, про те, як він відчував себе зрадженим і використаним. 
  Генрі слухав уважно, його обличчя поступово темнішало від гніву. З кожним новим словом Вільяма, його серце стискалося, а лють зростала. Він не міг зрозуміти, як хтось міг так жорстоко обійтися з його сином, з тим, кого він любив понад усе на світі. 
  Під кінець розповіді, юнак підняв погляд на батька. Він сидів із дуже злим виразом обличчя, його очі були наповнені вогнем гніву. 
– Завтра, коли ми приїдемо до Лондона, я його знайду і... – Генрі говорив з рішучістю, його очі блищали від гніву. 
– Не треба! – швидко перебив його Вільям, його голос був стривоженим. 
– Ти захищаєш його? Після того, що він зробив?! – здивовано запитав батько. 
– Я не захищаю його, – спокійно відповів він, намагаючись тримати себе в руках. 
– Тоді я не розумію, чому ти проти? 
– Я не хочу знати нічого про нього. Особливо те, що він може бути у Лондоні. 
  Генрі зітхнув, його гнів поступово зникав, поступаючись місцем розумінню. 
– Гаразд, добре. Я нічого не буду робити, якщо ти не хочеш, – погодився він, його голос став м'якшим, а на обличчі з'явилася ніжна усмішка. Він не хотів додавати сину ще більше болю. 
– Дякую, – Вільям спробував усміхнутись у відповідь, але його посмішка була слабкою і натягнутою, як зламане крило. 
– Не хочеш поїсти? – запитав батько, сподіваючись трохи підняти йому настрій. 
  Хлопець похитав головою, його погляд був відсутнім, думки витали далеко звідси. 
– Добре, тоді я піду. Доброї ночі, – сказав Генрі, відчуваючи безсилля перед його болем. 
– Ага, доброї, – ледь чутно відповів Вільям. 
  Батько вийшов зі спальні, залишивши сина наодинці з його думками та почуттями.