Читати книгу - "Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький"

— Так, знайдемо місце і зробимо привал.

— Ось тут буде наш ночівля.

Вони розпалили багаття і посідали біля великого ясена.

— Будемо чергувати кожні чотири години.

— Добре, тоді лягай відпочивати, а я почергую, — сказав Арк.

Сильвія погодилась. Арк почав обдумувати все, що з ним сталося за цей час: смерть батьків, вони не його справжні батьки, сила, яка живе в ньому, клята інквізиція і інквізитор Кат-Бут, якісь стародавні боги, відповідальність... Хто я, що мене чекає? Може, я цього всього не хотів.

І тут голос Сагала в його голові, про якого він взагалі забув.

— Арк, не мучай ні свою душу, ні свій, ні мій мозок. Ми не вибираємо те, що готує нам життя. Але ми вибираємо той шлях, яким маємо пройти це життя. Заспокойся, а то ненароком ще пробудиш силу. Малеча, я допоможу тобі пройти цей шлях.

— Дякую тобі. До речі, а хто з пантеону найсильніший з десяти?

— Майже всі на рівні, але сила — це не завжди фізична груба сила. Дух, розум, ментальність, віра, хоробрість, самопожертва. Взагалі, ми з тобою отримали ту силу, яка до останнього вірила людям і вірила в людей, поки вони не зрадили.

— Не все добро — це добро.

— І не все зло — це зло. Так, так, ти вже казав це.

— Арк, послухай, кожен має шанс, і не завжди помста — це гарна мотивація знайти свій шлях у житті.

Тут різкий удар у плече перервав розмову і вирвав Арка з потоку своїх думок і розмови з Сагалом.

— Ей, ти що, заснув? — запитала Сильвія.

— Ні, просто задумався.

— Багаття майже згасло, підкинь хмизу, бо я замерзла. І лягай відпочивати, моя черга.

Арк ліг, йому нічого не снилося. Він просто провалився у сон до того моменту, поки Сильвія його не розбудила.

— Вставай, Арк, пора вирушати, світає.

— Угу...

— У нас ще щось залишилося з провізії. Я такий голодний, що з’їв би мамука.

— Подивись у котомки, якщо ти ще вчора все не зжер, то щось має бути.

— Але не переживай, доберемося до місця стоянки клану — тобі дадуть їсти стільки, скільки захочеш.

Арк, викрикуючи:

— Так, на що ж ми чекаємо? Вперед! — аж підстрибнув.

Сильвія посміхнулася.

— Вирушаймо.