Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

у скромному житті знаходимо те, без чого не буває приємності, — безпечність. /13/ Тому-то вважаю потрібним, за прикладом видатних мужів (я вже писав тобі про це), дібрати декілька днів, коли б ми, випробовуючи себе уявною вбогістю, готувались до вбогості справжньої. А це конче потрібно робити ще й тому, що ми геть просякнули розкошами і, з чим би не зіткнулись, усе вважаємо суворим та прикрим. Треба, щоб душа прокинулась од сну; мусимо трусонути нею, нагадати їй про те, наскільки мало визначила для нас природа. Ніхто не народжується багатим. Кожному, хто виринає на світло денне, велено вдовольнитися молоком та полотниною. Тим починаємо. Згодом — і володарства для нас затісні.

Бувай здоров!

Лист XXI

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ То ти гадаєш, що заклопотаний був усіма тими справами, про які пишеш? Ні! Ти собою найбільше був заклопотаний. Ти сам для себе став тягарем. Не знаєш, чого хочеш. Ти радше схвалюєш почесне, аніж прагнеш його осягнути. Бачиш, у чому полягає щастя, але дійти до нього ніяк не наважуєшся. Скажу одразу, бо тобі самому важко спостерегти причину: великої ваги надаєш тому, що зібрався покинути, і, хоч ти й схилився до безпечності, хоча ступив на стежку, яка веде до неї, все ж тебе затримує блиск життя, від якого хочеш одійти, вагаєшся, мовби ось-ось ти мав упасти у щось брудне й темне. /2/ Це помилка, Луцілію: від того, яким донині ще живеш, до нового життя стежка веде не вниз, а вгору. Чим різняться блиск і світло (це — наділене власним, явним джерелом, той — ясніє позиченим), тим самим і ті два способи життя: одне, віддзеркалюючи стороннє сяйво, тут же поринає в тінь, хай-но хтось те сяйво заслонить; друге — світле завдяки власному світлу. Твої заняття дадуть тобі славу, зроблять тебе знаменитим. Наведу тобі приклад з Епікура. /3/ Він писав Ідоменеєві[93], аби цього прислужника суворої влади, що займався тоді вельми поважними справами, перепровадити від життя, що лиш для ока сліпуче, — до слави стійкої, незрадливої. «Якщо йдеться про славу, то мої листи принесуть тобі більший розголос, ніж усе те, що ти вшановуєш своїм старанням, що й тобі додає шани». — /4/ Чи не правду мовив? Хто б нині знав Ідоменея, коли б у своїх листах його імені не накреслив Епікур? Глибоке забуття поглинуло всіх достойників, сатрапів, самого володаря, з чиїх рук Ідоменей отримав високе звання. Так і листи Цицерона не дають загинути йменню Аттика. Нічого б йому не допомогло те, що його зятем був Агриппа[94], ні те, що його внучка вийшла заміж за Тиберія, ані те, що Цезар Друз доводився йому правнуком, — навіть серед таких імен ніхто б не згадав Аттика, коли б Цицерон не пов’язав його імені зі своїм. /5/ Напливе й на нас неосяжна глибінь часу, і тільки деякі, з найобдарованіших, ще підніматимуть над тим безкраєм голову, й хоча їм теж доведеться колись поринути у безгомінність, вони ще довго відстоюватимуть себе, чинитимуть опір забуттю. Що Епікур міг обіцяти своєму другові, те обіцяю тобі, Луцілію. Матиму ласку серед нащадків, тож разом із своїм іменем можу зробити тривалішими й інші ймена. Наш Вергілій двом пообіцяв вічну славу й дотримав слова:

Щастя всміхнулось обом! Якщо пісня моя чимось сильна, —

День не настане такий, з яким пам’ять про вас занепала б,

Поки Енеєвий рід Капітолій стрімкий заселяє,

Поки всіх римлян отець неосяжну охоплює владу[95].

/6/ Кого доля висунула на видноту, хто втягнений у чужу славу як її дійовий учасник, той залишається загальним улюбленцем, того облягають улесливі гості до того часу, поки він сам твердо стоїть на ногах; коли ж похитнеться, то й слава його змеркне. А слава того, хто видатний своїм обдаруванням, навпаки, постійно зростає. Вшановують не лише його, а все те, з чим пов’язується пам’ять про нього.

/7/ А раз уже Ідоменей потрапив у мій лист, то хай заплатить за ту почесть із своїх коштів. Це ж до нього звернувся Епікур знаменитим висловом, закликаючи збагатити Пітокла[96] не звичним шляхом, що всіяний пастками: «Якщо хочеш зробити Пітокла багачем, то не треба йому давати грошей — треба зменшувати його бажання». /8/ Думка надто ясна, щоб її тлумачити, надто промовиста, щоб її доповнювати. На одне звертаю твою увагу: не думай, що ті слова — лише про багатство. Ні, вони матимуть таку саму вагу, хоч би до чого ти їх застосовував. Якщо захочеш зробити Пітокла чесним, то не треба додавати йому почестей — треба зменшувати його бажання. Якщо хочеш, аби Пітокл постійно відчував насолоду, то не треба додавати насолод — треба зменшити бажання. Якщо хочеш дати Пітоклові сповнену життя старість, то не треба додавати йому років — треба зменшити його бажання. /9/ Але не мусиш, повторю знову, вважати, що такі вислови належать одному лиш Епікурові — вони всім належать. Гадаю, філософія повинна триматися звичаю, прийнятого в сенаті. Коли хтось із сенаторів висловить думку, яка й мені до вподоби, то я прошу виділити її з-поміж інших, аби я сам міг приєднатися до того, що схвалюю. Знамениті вислови Епікура залюбки наводжу тут ще й ось із яких міркувань. Хочу застерегти всіх тих, хто з поганим наміром звертається до нашого філософа, сподіваючись послужитися ним як прикриттям власних пороків, хочу переконати їх: потрібно жити чесно, хоч би на яку стежку ступили. /10/ Коли ти наблизишся до його садів, де при вході написано: «Гостю, тут добре тобі буде, найвище добро тут — насолода», тебе зустріне привітний, людяний господар тієї оселі, дасть тобі ячмінної каші, щедро наллє тобі води й скаже: «Ти вдоволений гостиною? Ті сади, куди ти ввійшов, не збуджують голоду — заспокоюють його; не розпалюють спраги самими ж напоями — гасять її природним, безкоштовним засобом. Сам я в тій насолоді дожив старості».

/11/ Веду з тобою мову про ті бажання, яких не наситиш порадами, які влягаються лише тоді, коли отримають якусь поживу. А щодо тих бажань, які не є звичайними, які можна відтягти, можна їх осудити, можна взагалі вгамувати, скажу ось що: таке бажаніш природне, але воно не є потрібним. Ти нічого йому не винен, а якщо й задовольниш його чимось,