Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Тео відчував, ніби сидить за гральним столом. Ось блеф, ось небезпека, ось надія. «Я кидаю, ти стріляєш». Шанси один до двох, що Аслан знову підіграє йому. Всі заклякли на місцях, але Тео навіть не глянув на свого приятеля, щоб передбачити його відповідь.

— «Проти»,— спокійно сказав Аслан.— Так, вона вчинила страшний злочин. Але сама, з доброї волі витягла з тилу ворога нашого полоненого.

— Але вона пішла туди для того, щоб убити Оздеміра,— Давид намагався говорити байдуже, але видихнув з полегшенням.— А не рятувати когось.

— Так, але вона мала право на помсту і зробила свідомий вибір. Лейла могла втекти з міста. Пробач, Давиде, та я не звик розкидатися добрими воїнами.

— Отже, суд вигнанців не дійшов згоди щодо покарання у вигляді смертної кари. Проте, враховуючи особливу тяжкість вчиненого злочину, я засуджую тебе до пожиттєвого вигнання з вільного міста Леобурга. Лейло, ти повинна назавжди залишити це місто. Тобі зрозумілий вирок?

Вигнанка не відповіла, продовжуючи спопеляти Тео поглядом.

— Відповідальним за виконання рішення суд призначає Теодора Яблонського. Ти й досі готовий поручитися за неї?

— Так,— широко посміхнувся Тео.— Ми маємо відповідати за тих, кого приручили.

Лейлу вивели з зали двоє вигнанців, залізних кайданків досі не зняли. Усередині вирував тайфун — їй було важко дихати, серце калатало в скронях, коліна тремтіли. От же ж покидьок! Але ж він їй обіцяв! Вона так сподівалася на нього!

— Лейло!

Вигнанці нерішуче зупинилися, але вона продовжувала йти вперед, тягнучи їх за собою. Яблонський біг коридором за ними. Вона озирнулася: його мармиза мало не лускала від зловтіхи, Тео замалим не підскакував від радощів, наче той маленький хлопчик, чий капосний жарт удався.

— Ви вільні,— коротко кинув він до конвоїрів.— Від мене вона нікуди не дінеться.

До горла Лейлі підкотив клубок. Тео дістав ключ і показав їй його, але розстібати кайданки не квапився. Ще б пак. Кому захочеться ходити з подряпаним обличчям!

— Смішно тобі, так? Весело? Сподобалося грати моїм життям?!

— Облиш, люба. Аж надто спокусливою була можливість побачити той вираз на твоєму гарненькому личку,— він підступив до неї ближче, швидко облизнув потріскані губи.— Аслан пообіцяв мені. А він горянин, він завжди дотримується обіцянки.

Яблонський нахабно брехав. Лейла відчувала це з його глузливої інтонації, а також з божевільного піднесення, яке зазвичай охоплює гравця після успішного блефу. Він і гадки не мав, яке буде Асланове рішення. Цікаво, що сталося б, якби його гра зайшла задалеко і Давид таки ухвалив рішення її стратити?

— Добре, що я не горянка і тому забираю своє слово назад. Я не поїду з тобою у Вайомінг.

Тео здивовано вигнув брови.

— Чому ж?

— Бо мене засудили до заслання, Тео, а не до щоденного споглядання твоєї пики. Мене вже нудить від тебе. Ти — нахабний огидний мерзотник.

Яблонський припинив посміхатися. Його чорні очі стали холоднішими за мармур.

— Коли ж я був особливо огидний: коли витягнув тебе з підвалу чи коли ти стогнала і благала мене не зупинятися тієї ночі?

Лейла важко втягнула повітря, наче він ударив її під здухвину. Те, що сталося між ними тієї ночі, було актом відчаю. Тоді Тео був саме тим, хто був їй потрібен, але відтоді Лейла ще виразніше відчула велетенську прірву, що їх розділяла. Тепер він був не просто спадковим аристократом, а ще й героєм війни, лідером, який волею долі командував обороною цілого міста і фактично виграв безнадійну битву. А вона стала не просто вигнанкою, а вигнанкою серед вигнанців, засудженою всіма — гидотою, поганню, брудом на черевиках. Тож неперевершений Теодор Яблонський, безсумнівно, відчував до неї поваги не більше, ніж до слимака. Він відчув її слабину, він радів, що виграв їхню суперечку й опинився в її ліжку, а тепер ще й мав ключі від її кайданків, таким робом отримавши її в ексклюзивне пожиттєве користування. І саме пиха переможця зараз з’явилася на його самовдоволеній мармизі.

— Пускати хліб по водах — це не твоє, так, Яблонський?

— Маючи справу з тобою, слід облишити великодушність.

Ця розмова зі скутими руками починала їй набридати. Лейла солодко посміхнулася йому і знову хруснула великим пальцем на лівій руці. Щоразу робити так ставало легше, але й болючіше. Лейла злегка примружилася. Половинка кайданків зісковзнула з зап’ястка.

— Забудь про ту ніч. Тоді мої позиції похитнулися, і мені потрібен був надійний покровитель,— вона відступила на крок, і Тео рушив за нею, мов прив’язаний. Його погляд затуманився, наче в лихоманці, й ковзав по її вустах, шиї, грудях.— Вигнанці могли розірвати мене, але ти б їм не дозволив. Бо ти... попався... на гачок! Та більше ти мені не потрібен.

Їхні погляди зустрілися, по спині Лейли сипнуло морозцем. Тео різко штовхнув її до стіни і придавив власним тілом, широко розставивши ноги, щоб вона не могла втекти.

— Ти брешеш,— прохрипів він їй в обличчя.— Поглянь на мене, Лейло! Годі вже зі мною гратися!

Вигнанка відвернулася, але він грубо схопив її за підборіддя і розвернув до себе. Лейла стиснула губи. Тео спробував поцілувати її і остаточно втратив концентрацію.

Лейла різко зігнула ногу в коліні.

Яблонський миттєво обм’якнув і склався навпіл. Він не міг ані закричати, ані навіть застогнати, лише рвучко втягував повітря і впав на підлогу, затискаючи руками між ніг.

— Бій ніколи не закінчується,— просичала Лейла, обтрусивши спідницю, і нахилилася до нього.— На майбутнє, Яблонський: якщо колись ще раз закортить взяти жінку силоміць, краще поміркуй про наслідки. Бо одна по цимбалах ударить, а інша може й зарізати посеред ночі. Чи отруїти. Тож краще тримай свого прутня при собі.

Вона підняла ключ, відімкнула другу половинку кайданків і скинула їх на підлогу. Лейла переступила через його голову, поділ її сукні прошелестів по його обличчю, і підбори зацокали по камінню, коли вигнанка пішла коридором до своєї комірчини.

Данило ще раз оглянув кімнату Едварда. Будинок по цей бік мовчав: хлопець не відчував жодної образи чи смутку в нерухомому повітрі. На столі гучно цокав годинник, медальйон з Едвардовим зображенням так само висів на дзеркалі. Федя з Джекі сиділи на ліжку, чекаючи на його команду. Він кинув погляд на своїх друзів — від них віяло теплом і смутком. Можливо, колись вони ще повернуться сюди. Але сьогодні прийшов час іти