Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

Зійшло сонце, усюди блищала роса і співали пташки.

– Здається, не завадило б і щось перехопити. Ми-то з Поул уже поснідали, а от вам, сір, саме час, – зауважив хлопчик.

Тіріан замислився був над тим, що ж означає те «перехопити», але коли хлопчик відкрив опуклий ранець і витягнув звідтіля засмальцьований м’який пакунок, усе стало зрозуміло. Король зголоднів, мов звір, хоча й до цієї миті зовсім того не помічав. У пакунку знайшлися два сендвичі з яйцем, два с сиром та два з якоюсь пастою. Якби не голод, останні два Тіріан і до рота не взяв би, бо в Нарнії таке не їсть ніхто. Поки він доїдав останній сендвич, вони дійшли до низу долини і знайшли моховий стрімчак, з якого било маленьке піняве джерельце. Усі троє зупинилися, аби напитися і збризнути розпалені обличчя.

– Саме час, – сказала дівчина, відкидаючи з лоба мокре волосся, – тобі розповісти нам, хто ти такий, чому був прив’язаний і що тут взагалі коїться.

– Із превеликим задоволенням, ясна панночко, – погодився Тіріан, – але не можна стояти на місці.

Вони продовжили свій шлях, і Тіріан розповів їм, хто він і що з ним трапилось.

– …Тепер, – закінчив він, – я направляюся до однієї вежі з тих трьох, що були зведені моїм предком у Ліхтарній пустці супроти зловмисників, що вешталися там колись. Хвала Асланові, у мене не вкрали ключі. У тій вежі ми знайдемо зброю і деякий провіант, хоч би і самі сухарі. Там ми будемо в безпеці, доки вирішимо, що робити далі. А тепер, будь на те ваша ласка, розкажіть мені, хто ви є, та вашу історію.

– Мене звуть Юстас Бяклі, а це Джил Поул, – сказав хлопчик, – ми вже якось були в Нарнії, але дуже і дуже давно, більш ніж рік за нашим часом, і був тут хлопчина на ім’я принц Ріліан, та тримали того хлопчину ув’язненим у підземеллі, а простоквак Трясогуз якось устромив його…

– Ха! – вигукнув Тіріан. – То ви ті самі Юстас та Джил, що врятували короля Ріліана з чаклунського полону?

– Так, то були ми, – сказала Джил. – Тож він тепер король Ріліан? Звичайно ж, король, я і забула.

– Так, – відповів Тіріан, – я його нащадок у сьомому коліні. Він помер більш ніж двісті років тому.

– Уф, – Джил скривила личко, – ось що найстрашніше у поверненні в Нарнію.

Та Юстас продовжив:

– Тепер ви знаєте, хто ми, сір. А ось що трапилося з нами. Професор та тітка Поллі зібрали нас, «нарнійців», у себе…

– Ті двоє мені не знайомі, Юстасе, – сказав Тіріан.

– Вони двоє прийшли до Нарнії на початку часів, у той день, коли звірі почали говорити.

– Присягаюся гривою Лева! – вигукнув Тіріан. – Ці двоє? Лорд Діґорі та леді Поллі! З початку часів! І досі живі у вашому світі? Яке чудо! Але розповідайте ж далі!

– Не те що б вона була нашою рідною тіткою, – сказав Юстас, – Її звуть міс Пламер, але ми звемо її тітка Поллі. Тож вони двоє зібрали нас частково задля розваги – щоб вдосталь побалакати про Нарнію (бо більш ні з ким про такі речі балакати не можна), а частково тому, що Професору здалося, начебто ми чомусь потрібні в Нарнії. А потім, мов примара чи бозна-що, з’явилися ви, ваша величносте, майже до смерті нас налякали та зникли, не кажучи ні слова. Після того ми знали точно, що щось сталося. Наступним питанням було – як сюди потрапити, бо не можна ж просто захотіти і переміститися в інший світ. Тож ми добренько це обговорили, і Професор сказав, що єдиний шлях – то магічні кільця, ті самі, завдяки яким він і тітка Поллі потрапили до Нарнії багато років тому, задовго до того, як народилися ми. Ті кільця було зарито в садку одного з будинків у Лондоні (це наше велике місто, сір), а будинок – давно вже проданий. Тому постала ще одна проблема – як ті кільця здобути. Ніколи не здогадаєтесь, чим закінчилось. Едмунд та Пітер – Великий король Пітер, саме він розмовляв із вами, – поїхали до Лондона, аби пробратися до того садку рано-вранці, доки всі сплять. Вони перевдяглись у робітників, щоб, якщо хтось їх побачить, – вони сказати, ніби прийшли щось зробити з дренажем. Прикро, що мене з ними не було, – ох і славна ж, мабуть, була розвага! Здається, у них усе вийшло, бо наступного дня Пітер надіслав нам телеграму – це такий собі лист, сір, як-небудь потім поясню, – що вони дістали кільця. Наступного дня нам із Поул потрібно було йти до школи – ми досі вчимося. Тож Пітер і Едмунд мали зустріти нас на шляху до школи та передати кільця. Бачте, лише ми можемо потрапити до Нарнії, бо дорослим сюди шлях закритий. Тому ми сіли на поїзд – це така штука, на якій люди подорожують у нашому світі, схожа на багато зв’язаних між собою екіпажів, – а Професор і тітка Полі та Люсі поїхали з нами, бо ми хотіли побути разом так довго, як тільки зможемо. Коли ми під’їжджали до станції, де Пітер с Едмундом повинні були нас зустріти, і я видивлявся їх у вікно, стався якийсь страшенний ривок та шум – і ось ми в Нарнії, а ваша величність прив’язані до дерева.

– Тож ви не скористалися кільцями? – спитав Тіріан.

– Ні, – відповів Юстас, – ми їх навіть не бачили. Аслан зробив усе за нас лише йому відомим способом, навіть без усіляких кілець.

– Але у Великого короля Пітера вони є? – уточнив Тіріан.

– Так, – відповіла Джил. – Але не думаю, що він зможе ними скористатися. Коли інші двоє Певенсі, король Едмунд та королева Люсі, востаннє були тут, Аслан сказав, що вони більш ніколи не повернуться до Нарнії. Те саме він сказав і Великому королю Пітеру, але ще раніше. Будьте впевнені, якщо на те буде нагода, він одразу ж з’явиться тут.

– Фух, – сказав Юстас, – стає спекотно. Нам ще далеко, сір?

– Дивіться! – сказав Тіріан і тицьнув пальцем. Не так далеко над верхівками дерев бовваніли сірі зубці стіни. Невдовзі вони вийшли на порослу травою галявину, яку перетинав струмок, а на дальньому краю потічка стояла приземкувата квадратна вежа з вузькими вікнами і масивними дверима в ближній стіні.

Тіріан оглянув місцевість і, переконавшись, що ворогів у полі зору немає, підійшов до вежі та якийсь