Читати книгу - "Ти станеш моєю, Zhelizna"

— У горі й в радості…, — говорить мені Дан.

— У багатстві та бідності…, — відповідаю йому я. 

— Доки смерть не розлучить нас. 

Гості плескають в долоні та радісно посвистують. Ми ж з Даном не зважаємо на них. У нас перший поцілунок як подружжя і це найзворушливіший момент, в якому я намагаюся розчинитися.

— Я так сильно кохаю тебе, — шепіт у губи, а далі знову ніжний поцілунок.

Здавалося, що цей день ніби вчора був. Ніби вчора я одягала на себе білу фату, як символ чистоти та ніжності. Ніби вчора йшла до вівтаря, де на мене чекав чоловік, що присягався кохати до кінця життя. 

Я була такою окриленою та щасливою. Мені здавалося, що життя заграло новими фарбами й тепер колишньої мене вже не буде. Новий статус грів душу, а золота обручка на пальці тільки підтверджувала його. Я була дружиною чоловіка, якого так сильно любила. 

— Іменем України… 

Серце завмирає, а я разом з ним, коли суддя зачитує рішення.

— … розірвати шлюб між Яроцьким Даном Івановичем та Яроцькою Ярославою Вікторівною, зареєстрований 8 травня 2017 року…

Ми з Даном востаннє зустрічаємося поглядами, бо знаємо що це кінець. Я не змогла пробачити його. Він не зміг втримати мене. 

Нас розлучила не смерть. Нас розлучила зрада. 

Як сьогодні пам’ятаю той день, коли до нас додому прийшла коханка Дана, щоб озвучити про свою вагітність. Я думала, що збожеволію від болю, що пронизав моє тіло. 

Чоловік намагався виправдовуватися. Присягався, що кохає мене, а вона тільки помилка. На колінах благав пробачити його і всіляко перешкоджав розлученню. А я тільки слухала його і повторно помирала в середині. Рана глибиною в прірву несумісна з життям.

А потім у моє життя увірвався Герман, наплювавши на всі мої бар’єри. З першого дня заявив на мене права і зізнався у почуттях, до яких я взагалі не була готова. І це змусило мене повернутися у минуле. На мить я знову відчула себе юною дівчиною, до якої залицяються. Знову відчула це хвилювання та збентеження від чужої уваги.

Та сьогодні довелося повернутися до реальності. Стара рана, яка не до кінця стала рубцем, знову почала кровоточити. 

Герман нічим не кращий від Дана. Він так само морально зраджує своїй дівчині, проводячи час зі мною. І дурить мене своїми почуттями, залишаючись далі у стосунках. Мені огидно від цього. Відчуваю себе і розлучницею, і зрадженою одночасно. 

— Будь ласка, більше не приймай рішення за нас двох, бо це не правильно. 

Я сказала Герману цього більше не робитиму, але зараз порушую обіцянку. На дзвінки та повідомлення відповідати немає жодного бажання. Я бачу, як хлопець наполегливо намагається зі мною зв’язатися і демонстративно це ігнорую. На душі й так кепсько, я не хочу добивати себе ще більше.

Та коли я чую звук дверного дзвінка, мало не сіпаюся на дивані. Бо гостей я не чекала. А без запрошення може приїхати тільки одна людина, яку я зараз не хочу бачити. Тому я удаю, що мене немає вдома і продовжую сидіти на одному місці. 

Але це Герман. Він ніколи так легко не здається. Раз за разом натискає на дзвінок, в очікуванні моєї появи. І якась невидима сила змушує мене підійнятися, щоб підійти до дверей. 

Здогадки підтвердилися. У вічко я бачу Германа з букетом, що переминається з ноги на ногу. Чомусь перед очима виринає сцена, де він цілувався зі своєю дівчиною і нутрощі стягує тугим вузлом. Я ж не ревную?

— Навіщо ти прийшов? — як же мені хочеться, щоб мій голос не звучав так жалюгідно. 

— Бо скучив і хотів побачити тебе. 

— Та тільки я тебе не хочу бачити, — щира правда чи самообман?

— Я зробив щось не так? Чому ти різко стала холодною? 

— Германе, я не налаштована на балачки. Будь ласка, йди додому, — прошу я, а всередині чиню опір сама собі. Бо відлуння нашого побачення досі дають про себе знати. 

— Поки ти не поясниш, що трапилося, я нікуди не піду. Буду ночувати під цими дверима, але з місця не зрушу. 

До чого ж впертий хлопчина. Якщо поставить перед собою ціль, то будь-яким методом її доб’ється. Так і хочеться його приземлити, та тільки сил у мене немає взагалі.

— Це неправильно, Германе. Краще б ти стояв так під дверима своєї дівчини, ніж під моїми.

— Ми розійшлися, — чую я і схлипую від надлишку емоцій. — Я сказав, що кохаю тебе, а тому не зможу її зробити щасливою. Якщо тобі потрібні підтвердження, я зателефоную Алісі й ти все сама почуєш. 

Сльози течуть по щоках, а разом з ними з’являється примарливе полегшення.

— Яро, я не знаю, що ти там собі надумала, але благаю, впусти мене.

Я можу прогнати Германа. Можу знову сказати, що не хочу його бачити та залишитися сам на сам зі своєю порожнечею. Але… зараз мені так сильно хочеться тепла, як ніколи. І тому я плюю на свої страхи. 

Рука тягнеться до ключа, щоб зробити два оберти. Я встигаю тільки зробити крок назад, як хлопець різко відчиняє двері. Наші погляди зустрічаються. І я навіть не встигаю приховати свої сльози, які видають мій жалюгідний стан.