Читати книгу - "Кінь Перуна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Думки аталика були важкі й невеселі, але ратпом щось вихопило його з їх глибин, і він непевно роззирнувся по шатрі, ще не усвідомлюючи, що саме трапилося. І лише перехопивши здивований погляд свого вихованця, спрямований на те місце, де все ще лежало тіло мертвого ворожбита, Субудай-багатур збагнув, що відбувається щось неймовірне.
Раби, яким було наказано виволокти геть убитого Газука, – перешіптувалися! Безсловесна худоба, що не наважувалася навіть голосно дихати і сновигала шатром, як безтілесна змора, (так, що її навіть не помічали) насмілилася заговорити. Розтулити у присутності Повелителя світу свого поганого рота! Нехай пошепки, але й цього було досить, аби примусити їх зжерти, попередньо вирвані власні язики. Мало того – ці підлі створіння, не виконавши наказу Субудай-багатура, приснули геть, наче наполохані кури від тіні яструба.
Розгніваний такою зухвалістю, хан, аж чорний від люті, зірвався зі своїх подушок. Рукави його халата зметнулися двома хижими крильми... Але слова неминучого і безжального наказу, що ось-ось мали прозвучати, так і завмерли на устах... Неживий чаклун дивився на нього... Дивився! І був то не скляний відблиск очей покійника, а теплий людський погляд. Твердий, серйозний і трішки насмішкуватий.
– Прокляття!
А ще за мить, коли Газук ворухнув рукою і спробував підвестися, дико заверещали в один голос пані та служниця.
Губи чаклуна скривилися в болісній гримасі. Він обережно, щоб не ятрити рани, провів рукою по грудях, уважно оглянув вимащену власною кров’ю долоню, попробував її на смак кінчиком язика. Задоволено кивнув, якимсь думкам і таки без сторонньої допомоги зумів стати на коліна. Потім, спромігся на ще одне зусилля й, непевно похитуючись, блідий мов смерть чи дух ночі Ебліс, мовчки випростався на увесь зріст. Тут-таки, на повстяному килимі, потемнілому від його ж крові. А тоді широко і весело усміхнувся.
– От і весь доказ, Повелителю світу, – мовив спокійно, але цього разу слова пролунали насмішкувато. – Ти задоволений ним, а чи ще спробуємо щось, так само веселе?
– Живий... – вишепотів уражено Саїн-хан. – З прохромленим серцем... Таки безсмертний! О боги! Ваша милість безмежна... – Однак, будучи, як і всі монголи, украй забобонним, хан, про всяк випадок, склав пальці рук у фігуру, що проганяє злих духів. А до воскреслого чаклуна звернувся вже шанобливіше. – Скажи, о той, що звешся Газуком, ти людина чи дух? А може, кровожерний мангус?
Хан говорив спокійно, але краплини поту, що виступили на скронях, виказували, ціною якого напруження дається йому той спокій.
– Наші шамани теж багато знають, але вмерти й ожити ще не зумів жоден... Бог, якому ти служиш, повинен бути дуже прихильним до тебе. Сподіваюся, ми не розсердили його своєю непоштивістю? Адже ти сам захотів продемонструвати нам свою безсмертність.
– Не турбуйся, Повелителю, – уклонився шанобливо Газук. – Боги не розсердяться. Адже я служу самому Сульде. А Богові війни не звикати до вигляду крові. Тільки, якщо твоя ласка, дозволь присісти недостойному стояти у твоїй присутності. Повернення до життя забирає багато сил, а моє старе тіло вже й так має їх не надто багато...
Чаклун поводив себе так гречно і делікатно, що дуже скоро враження від надзвичайного дива згладилися у свідомості Бату-хана, і він якось мимохіть побачив перед собою розумного літнього чоловіка. Більше схожого на факіха* чи імама*, ніж на підступного джина, якими матері лякають маленьких неслухняних дітей у монгольських юртах.
Хан плеснув у долоні, і раби, з острахом підсунули чаклунові велику в’язку чорних овечих шкір. Навпроти Батия й по інший бік вогню. Все-таки бодай якийсь захист від чарів. Адже всім відомо, що лиш найлютіші із джинів – іфріти можуть проходити крізь вогонь, але й вони бридяться курного полум’я.
– Подайте гостеві кумису, – додала від себе Юлдуз-хатун, помітивши, що старий раз по разу облизує перешерхлі уста. – Пролиту кров, певно, також треба відновити?..
– Дякую тобі, о Свіжий Подмуху Вітру В Спекотний Полудень, – щиро відказав чаклун. – Це й справді так...
Газук узяв до рук велику піалу і жадібно випив усе до краплини.
– Велике спасибі... – повторив, удячно прикладаючи долоню до серця. – Тепер я готовий служити тобі, Повелителю, наказуй.
«Що ж, – розважував тим часом Батий, – і безсмертний мусить визнавати силу монгольського війська. До того ж, недаремно він просив не відрубувати голови... Мусить бути причина! А якщо відрубати? І відразу спалити на попіл? А попіл розвіяти по вітру, або розпорошити над бурхливою водою? Тіло теж можна спалити... Хто зна, як тоді буде з воскресінням? Може, спробувати? Але тоді я знову не отримаю відповіді на свої питання... Ні, краще зачекаю. Зрештою, куди він подінеться? Накажу – і мої тургауди притягнуть цього безсмертного за кінським хвостом – хоч і в монгольські степи, хоч у Московію. Або й до Останнього Моря. Між іншим, якщо й справді волочити у таку далечінь, то воскресне те, що залишиться?..»
Від цих думок Саїн-хан відчув себе впевненіше і милостиво кивнув головою, а тоді промовив у вогонь:
– Ти так і не сказав, ким є насправді...
– Я все ще людина, повелителю, – спокійно відказав чаклун. – Старий факіх, що тисячоліття тому обміняв утіхи і насолоду плоті на безконечне вивчення мудрості, залишеної нам тими, хто жив віки і віки перед нами. Заховавшись від усього світу зі своїм учителем у безлюдну пущу, я вивчав різні науки і набирався розуму. То були благословенні часи. Я служив Сульде, і він щедро наділяв мене силою. Птахи і звірі, трави та дерева – усе підкорялося моїй волі. Хоч я був лише слугою у Богів, зате на землі не знайшлося б могутнішого за мене. Але – ніщо не вічне... Як виявилося, це стосується й Богів.
Бату-хан здивовано підвів голову.
– Так, Повелителю тумена туменів, – гірко зітхнув дивний старець. – Боги – теж минаються. Їхня сила вимірюється кількістю людей, які у них вірують.
Субудай-багатур недовірливо кахикнув.
– Невже людей так поменшало? Мій славетний дід, Потрясатель Світу, звісно, залишив по собі кривавий слід, але ж багато й залишилося. До того ж, хе-хе, наші воїни, як могли, впливали на плодючість підкорених народів...
– Хвала всемогутньому Сульде! – звів угору руки чаклун. – Жінки родять щедро і постійно. Народів у світі не забракло навіть після того, як ним кривавим потоптом
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінь Перуна», після закриття браузера.