Читати книгу - "Згасле сяйво, Марі Сантьяго"

Місяць, як завжди, висів у небі, але тепер він здавався далеким, мов би позначаючи відстань між тим, що було, і тим, що ще повинно було статися. Зима не відступала, і сніг продовжував покривати землю, але у серці Етел був не тільки холод. Він був переплетений з надією, болем і страхом. Вони з Дереком опинилися на важкому перехресті, і вона відчувала, як кожен день ставав все більш напруженим.

Вони провели кілька тижнів у відносному спокої, але тепер, коли небезпека наближалася до них, ситуація ставала дедалі складнішою. Вони не могли залишатися на одному місці довго — їх шукали. Але між усіма цими думками та плани на майбутнє, було одне, що не давало їй спокою — це Дерек. Її почуття до нього ставали все сильнішими, і хоча вона знала, що їхнє життя було переповнене небезпеками, вона не могла зупинити це, не могла позбутися від того, що її серце відчувало.

Того вечора, коли ніч уже опустилася на ліс, і сніг покривав землю, вони сиділи в кімнаті біля каміна. Вогонь лагідно потріскував, відкидаючи теплоту на їхні обличчя, і в цій тиші можна було чути тільки шум вітру за вікном та їхні думки.

— Ти про щось думаєш? — запитав Дерек, помітивши, що Етел сидить занадто тихо.

Вона підняла погляд, і їхні очі зустрілися. В її очах був сум і тривога, але й велика прихована рішучість.

— Я думаю, що нам час рухатися далі, — сказала вона, сповнена внутрішньої сили, хоча і трохи боялася своїх слів. — Я боюся, що якщо ми затримаємося, ми тільки ускладнимо собі життя.

Дерек погладив її руку, а його пальці обережно обвили її, надаючи їй підтримку, яку вона так сильно потребувала.

— Ми рухатимемося, коли ти будеш готова, — його слова були спокійними, але у них була така сила, що Етел відчула, як вони проникають в її серце.

Її думки були складніші, ніж здавалися на перший погляд. Вона знала, що їй не можна було зупинятися, що вони повинні йти, щоб уникнути більшої небезпеки, але ще більше вона боялася втратити його. Вона боялася того моменту, коли доведеться йти, не знаючи, чи побачать вони один одного знову. Вона знала, що їхні шляхи не будуть простими, що вони будуть робити складні вибори, і кожен із них може змінити їхнє життя назавжди.

— Я не можу без тебе, — вона вперше сказала це так прямо, з відчуттям, що це була її найбільша правда. Вона обережно притулилася до нього, і її серце битиметься з кожним подихом. — Я не знаю, чи зможу я піти без тебе, Дерек.

Дерек обійняв її міцно, як ніколи раніше. Його руки були теплі, і вона відчувала, як його серце відбивається від її грудей, їхній ритм став єдиним.

— Ти не повинна йти одна. Я завжди буду з тобою, — його голос був таким м’яким, що здавалось, це була не просто обіцянка. Це було підтвердженням того, що він був готовий залишитися поруч, навіть коли все навколо них було на межі.

Вона подивилася йому в очі, шукаючи в них відповіді на свої сумніви. І, врешті-решт, вона зрозуміла. Вона не була сама в цьому світі, не була одна в своїх страхах і тривогах. Він був з нею. І це дало їй сили.

Того вечора вони залишилися разом, ніч оберталася в нові обіцянки і мрії. Спільно, пліч-о-пліч, вони розуміли, що їхній шлях не буде легким. Вони мали лише один шанс, але вони мали одне одного, і цього було достатньо, щоб подолати будь-яку небезпеку. Разом вони могли подолати все, навіть якщо їхній шлях вів у невідомість.

Тієї ночі, перед тим, як заснути, Етел ще раз обняла Дерека, відчуваючи теплоту його тіла, що давала їй спокій. Вона не боялася, хоча і знала, що небезпека не зникне так просто. Але з ним поряд, вона відчувала, що може пройти крізь усе.

— Я тебе кохаю, — прошепотіла вона в темряві, ніби це було найголовніше з усіх її слів.

Дерек відповів, ніжно цілує її в лоба.

— І я тебе, — відповів він, і в його голосі звучала вся глибина почуттів, які він не міг висловити іншими словами.

Того вечора вони заснули, обійнявшись, під покривалом снігової ночі, знаючи, що попереду їх чекає ще багато випробувань, але тепер вони були готові до них — разом.

Ніч обгорнула їх м’яким, темним покривалом, і вогонь у каміні тихо потріскував, кидаючи м’яке світло по кімнаті. Сніг все ще падав за вікном, ковзаючи по землі, створюючи тихий, дзвінкий звук, який здавався частиною цієї особливої ночі. Вони сиділи поруч, насолоджуючись спокоєм, але це не був звичайний спокій. Це була ніч, яку вони проводили разом, без слів, просто відчуваючи один одного.

Етел обійняла Дерека, відчуваючи його тепло, і вона зрозуміла, що це єдине, що дійсно важливо. Всі страхи і хвилювання, які супроводжували їх упродовж останніх тижнів, здавалися зараз далекими і незначними. Вона поклала голову на його плече, слухаючи, як його серце б’ється в унісон з її власним. Вона відчувала його погляд, який був м’яким, але повним сили та підтримки.

Ця ніч була особливою, навіть незважаючи на те, що їхнє майбутнє було таким невизначеним. Вона знала, що все, чого вони досягли, було важким, але і ці миті разом робили все те, чого вони прагнули, вартим того. Вони не говорили багато — але слова й не були потрібні.

Дерек обережно провів рукою по її волоссю, ніжно і м’яко, немов намагаючись передати всю свою підтримку і обіцянку бути поруч. Етел відчула, як її серце розцвітає під його дотиками. Вона була вдячна за кожен момент, проведений з ним. Вона знайшла в ньому не тільки партнера, але й того, хто став її надією, її силою. Вона відчувала, що більше не була сама. Ніч обгорнула їх теплом, яке можна було відчути навіть у тиші кімнати, де ледь чутно потріскував вогонь у каміні. Після важких днів і тривожних думок вони знайшли спокій один в одному. Етел і Дерек сиділи поруч, обнявшись, ніби намагаючись втекти від усіх тривог і невизначеності, що оточували їх.